

РУБРИКИ	Курсовая: Міжнародна економічна система та її головні елементи	РЕКЛАМА

ПОИСК

Курсовая: Міжнародна економічна система та її головні елементи

Міністерство освіти та наукиУкраїни Київський національний торговельно-економічний університет Кафедра економічної теорії Науково-дослідна робота на тему: “Міжнародна економічна система та її головні елементи” Студентки І курсу ФЕМП 9 групи денної форми навчання Цвілодуб Анастасії Олегівни Науковий консультант, Т.А.Нікітіна Київ 2001 План Вступ..........................................................................3 Субстанційні підвалини глобальної економічної системи. Становлення міжнародної економіки 4 Параметри і структура міжнародної економічної системи..........................7 Головні елементи міжнародної економічної системи..............................14 1. Критерії визначення основних елементів міжнародної економічної системи 14 2. Країни з високим рівнем розвитку.......................................16 3. Країни з перехідною економікою.........................................20 4. Країни, що розвиваються................................................23 5. Економічні відносини та закони їх розвитку.............................26 Висновки......................................................................28 Література....................................................................29

Вступ

На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально- економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Так, на початок нашої ери у світі проживало 200-250 млн. чол.., а зараз налічується понад 5 млрд. Розв’язання вказаної суперечності спонукає до активного пошуку нової парадигми економічного розвитку, яка б передбачала, з одного боку, перехід до використання принципово нових джерел і видів ресурсів господарського розвитку, а з іншого – до певної регуляції співвідношення між кількістю населення та наявним обсягом споживчих благ для задоволення його потреб. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства. Світові проблеми обговорюються, вивчаються й вирішуються певною мірою в Організіції Об’єднаних Націй та її підрозділах, регіональні питання – у межах сучасних інтергаційних об’єднань, економіка окремих країн – державними й іншими установами, науково-дослідними інституціями. За такого великого розмаїття неабиякого значення набувають наукове узагальнення, синетз існуючих теорій і крнцепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки України. Оскільки об’єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці, світових інтеграційеих процесів, треба враховувати усі вихідні, визначальні умови, що складаються у світовій економічній системі, а отже, розуміти, що собою являє міжнародна економічна система. Субстанційні підвалини глобальної економічної системи. Становлення міжнародної економіки Міжнародна економічна система розвивалася поступово, еволюціонуючи від простішої до все більш складної. Етапи становлення глобальної економічної спільності охоплюються такою схемою (табл. 1). Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю становила найбільший період. Початок йому поклала неолітична (аграрна) революція (ІІІ – IV тисячоліття до н.е.), яка ознаменувала перехід від привласнювального до перетворювального господарства. Теоретичне віддзеркалення вона дістала у вченнях фізіократів та меркантилістів. Причому класичні риси аграрної економіки відобразились передусім у роботах фізіократів. Меркантилізм же, що розвивався і на Сході, і на Заході більш ніж два тисячоліття тому, був характерний для перехідної торговельної, грошової економіки. Таблиця 1

Етапи становлення економічної спільності

Тип світової цивілізації	Домінуючий вид виробництва	Характер праці	Провідний тип власності
Аграрна	Сільськогоспо-дарське	Ручна	Земельна
Індустріальна	Промислове	Машинна	Промислова
Постіндустріальна (ноосферно-космічна)	Інформаційне	Інтелектуальна (духовна)	Інтелектуальна

Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А.Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях. Розгортання сучасного економічного знання можна представити за таким логічним ланцюгом: загальноцивілізаційна субстанційна основа – економічні моделі різного ступеня зрілості – національно-державні економічні системи. Як же формувалася міжнародна економіка? Після глибоких криз 30-х років, охопивших майже весь світ, і в результаті деформацій, викликаних Другою світовою війною, світове господарство виявилося разбалансованим. Країни розпочинали між собою торгівельні війни, нагромаджувались валютні обмеження. Крім того, багато службових інструментів міжнародного спілкування почали відриватися від грунту, на якому вони виросли та окріпли, та перетворюватись на самостійну економічну силу. Перш за все це стосується фінансової, валютної і кредитної сфери, яка еволюціонувала від звичайного інструмента обслуговування розрахунків по міжнародній торгівлі товарами в повністю відірваний від неї механізм фінансових і валютних спекуляцій. З появою перших комп’ютерів, які виявилися здібними замінити не лише фізичну а й розумову працю людини (научно-технічна революція), фінансування в широкому розуміння, хоча й продовжувало грати свою обслуговуючу роль, перетворилося на самостійну сферу міжнародного спілкування. Його маштаби, які важко оцінити, можуть виявитися більшими, ніж маштаби світової торгівлі і міжнародного руху факторів виробництва. На середину ХХ століття поступову стало зрозуміло, що світове господарство не в змозі стабільно функціонувати без яких-небудь загальних для всіх країн механізмів координації і керування. На мікрорівні фірми почали активніше створювати вертикальні схеми керування відтворюючими процесами, які включали їх підприємства в багатьох країнах світу, і поступово переросли в транс- національні корпорації (ТНК). На макрорівні буквально протягом десятиліття виникла ціла система міждержавних економічних і фінансових організацій мандатом спостерігати за світовим економічним розвитком, попереджувати о виникненні дисбалансу і в разі необхідності всебічно підтримувати країни. Серед них – Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торгівельна організація. Організація Об’єднаних Націй, декілька об’єднань в Європі та багато інших. Руйнація в 50-ті роки колоніальної системи, крах на рубежі 90-х років соціалізма і перехід колишніх колоній і соціалістичних країн до ринку створили передумови для нового рівня економічної відкритості у відношеннях між майже всіма країами світу. Більшість з них в той чи іншій формі дотримуються в своїй економічній політиці принципів відкритої економіки, які передбачають не лише активну участь країни в світовому ринку і світовому господарстві, а й міждержавну координацію економічної поведінки і прийняття спільних адекватних заходів щодо її коректировки. Все це дозволяє зробити висновок, що в другій половині ХХ століття ринкова економіка перейшла в нову, більш високу, ніж світове господарство, якість, свала міжнародною. Ознаками міжнародної економіки є: 1) розвинена сфера міжнородношго обміну товарами на базі міжнародної торгівлі; 2) розвинена сфера міжнародного руху факторів виробництва, передусім у формі увозу-вивозу капіталу, робочої сили і технологій; 3) міжнародні форми виробництва на підприємствах, разміщених в декількох країнах, насамперед в рамках транснаціональних корпорацій; 4) самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов’язана з обслуговуванням ні міжнародного руху товарів, ні руху факторів виробництва; 5) система міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання в цілях забезпечення збалансоавності та стабільності економічного розвитку; 6) економічна політика держав, яка виходить з принципів відкритої економіки. Предметом теорії міжнародної економіки є закономірності формування попиту і пропозицій на товари та фактори виробництва, які знаходяться в міжнародному обігу, і випливаючі з цього висновки для економічної політики країн. В рамках цього предмету міжнародна економіка охоплює не лише перші три ознаки, які були характерні для світового ринку (1) і для світового господарства (2-3), а й три зовсім нові ознаки (4-6). Отже, якщо ознака 1 є характеристикою світового ринку, ознаки 1-3 в сукупності характеризують світове господарство, то ознаки 1-6 разом є характеристиками міжнародної економіки вцілому. Міжнародна економіка (international economics) – це частина теорії ринкової економіки, яка вивчає закономірності взаємодії господарюючих суб’єктів різної державної приналежності в області міжнародного обміну товарами, руху факторів виробництва і фінансування і формування економічної політики. Параметри і структура міжнародної економічної системи Світова економіка – її стріктура, динаміка розвитку та інші характеристики, подібно стану розвитку національних економік, знаходить відображення в різноманітних статистичних показниках. Перед тим як перейти до них, треба відмітити, що будь-який статистичний довідник починається з показникив, відбиваючих чисельність та якісні характеристики населення. Вивчення населення є предметом цілого сімейства демографічних наук, але для розуміння закономірностей розвитку світового господарства необхідно знати лише деякі з цих показників. Відмічу, що у 1996 р. на земній кулі проживало 5 млрд 754 млн чоловік, а до 2010 р. ця цифра збільшиться до ≈6,8 млрд. Щорічний темп приросту світового населення склал в період 1980 – 1996 рр. 1,6%, і за разрахунками буде мати тенденцію зниження до 1,2% у 2010 р. З загальної кількості жителей паланети 44,7% - жителі міст, інші – представники сільського населення. Середня тривалість життя людей коливається по країнах в границях від 38,5 років в Гвінєє - Бісау до 79,5 років в Японії. Уявлення о розподіленні населення по регіонах і країнах, а також за тривалістю життя, дають карта 1 та пояснення до карти 1.

Карта 1

Середня тривалість життя населення по країнах світу та регіонах Курсовая: Міжнародна економічна система та її головні елементи

Тривалість життя, роки
	Менш ніж 55	70 – 74
	55 – 64	75 і більше
	65 - 69	Немає даних

Джерело: [3]

Пояснення до карти 1

Розподілення країн світу за середньою тривалістю життя

Тривалість життя	Кількість країн	ВНП, млн дол.	Населення, млн	ВНП на душу населення, дол.
Менше 55	36	126,885	514	250
55-64	28	604,698	1,432	420
65-69	34	2 304,999	1,129	2,040
70-74	50	3 056,869	1,766	1,730
Від 75 і більше	47	23 395,280	905	25,840
Немає даних	15	17,992	8	2,360

Джерело: [3] Узагальнюючим показником результатів господарської діяльності або стану економіки є показник обсягу валового внутрішнього продукту (ВВП) і показник динаміки його приросту. Існують різні методики підрахунку ВВП. Візьмемо дані, вираховані по так званому паритету покупецьких здібностей, виміряні в доларах США в цінах одного якогось року (тут 1993 р.). Світовий ВВП склав у 1995р. 31 трлн 479,7 млрд дол., або близько 31,5 трлн дол. Важливо такоє знати, якими темпами роске це показник. Статистика показує, що ВВП (в % до минулого року) збільшувался у 1990 р. на 2,1%, у 1996 р. – на 2,9%, у 1997 р. – на 3,2%, у 1998 р. – на 2,6%, у 1999 р. – на 3,1 і в 2000 р. – на 3,2% (див. діаграму 1). За середніми показниками темпа росту світового ВВП, природньо, сховані різні темпи росту по країнам і регіонам, враховуючи від’ємні (які показують зменшення обсягу). Наприклад, в Аргентині, ВВП скорочувався в 90-ті рр. В цілому на 0,3%, а в період з 1990 по 1996 рр. щорічно на 4,4%. В Чилі він збільшився відповідно на 4,1% та 7,2%. Найдинамічніший темп приросту ВВП (7,8%) показали країни АТР, в той час, коли в промислово розвинутих країнах в тому ж самому році він склав 2,8%. Оскільки чисельність і густота населення в різних країнах значно відрізняється, важливо знати величину ВВП на душу населення. Вцілому в світі в 1996 р. ця величина склала 5 130 дол., маючи, природньо, великий розкид по країнах (500 дол. в Мозамбікє та 34 480 дол. в Люксембурзі). Уявлення про такий розкид дає таблиця 2. Діаграма 1 Темпи приросту світового ВВП

Джерело: [3]

Таблиця 2

Величина ВВП на душу населення (в дол. США) (розраховані за паритетом покупецьких здібностей)[1]

№№	Країна	ВВП, дол. США	№№	Країна	ВВП, дол. США
1	Люксембург	34 480	36	Китай	3 330
2	США	28 020	37	Індонезія	3 310
3	Швейцарія	26 340	38	Казахстан	3 230
4	Японія	23 420	39	Болівія	2 860
5	Австрія	21 650	40	Екв. Гвінея	2 690
6	Франція	21 510	41	Узбекистан	2 450
7	Канада	21 380	42	Шрі-Ланка	2 290
8	Германія	21 110	43	Україна	2 230
9	Великобританія	19 960	44	Вірменія	2 160
10	Італія	19 890	45	Гондурас	2 130
11	Австралія	19 870	46	Туркменістан	2 010
12	Швеція	18 770	47	Кіргізстан	1 970
13	Іспанія	15 290	48	Монголія	1 820
14	Португалія	13 450	49	Грузія	1 810
15	Греція	12 270	50	Нікарагуа	1 760
16	Словенія	12 110	51	Сінегал	1 650
17	Чілі	11 700	52	Того	1 650
18	Чехія	10 870	53	Пакистан	1 600
19	Сауд. Аравія	9 700	54	Індія	1 580
20	Аргентина	9 530	55	В’єтнам	1 570
21	Венесуела	8 130	56	Азербайджан	1 490
22	Уругвай	7 760	57	Молдавія	1 440
23	Словаччина	7 460	58	Бенін	1 230
24	ПАР	7 450	59	Кенія	1 130
25	Угорщина	6 730	60	Ангола	1 030
26	Турція	6 060	61	Уганда	1 030
27	Польша	6 000	62	Бангладеш	1 010
28	Естонія	4 660	63	Нігер	920
29	Румунія	4 580	64	Таджикістан	900
30	Білорусь	4 380	65	Чад	880
31	Болгарія	4 280	66	Нігерія	870
32	Росія	4 190	67	Замбія	860
33	Іорданія	3 570	68	Демокр. Респуб. Конго	790
34	Латвія	3 650	69	Руанда	630
35	Парагвай	3 480	70	Мозамбік	500

Джерело: [3] Для розуміння характеру еволюції світового господарства важливим є аналіз структури ВВП як за виробництвом, зак і за використанням, а такоє динаміка зміни цієї структури по роках. Уявлення о розподілі світового ВВП дає діаграма 2

Діагрма 2

Галузевий склад світового ВВП, 1996 р. (у %)

Джерело: [3] В епоху індустріального розвитку ознакою благополучного розвитку вважалось збільшення питома вага промисловості. Починаючи з середини ХХ ст. Ознакою динамічного розвитку стало збільшення питома вага сфери послуг, як матеріального, так і нематеріального характеру. На долю цього сектора на початку століття припадало ≈45%, сьогодні – 63%. Збільшення обох секторів супроводжувалось зменшенням долі сільськогосподарського виробництва. Не вважаючи на вражуючі цифри приросту абсолютних обсягів виробництва продовольчої та сільськогосподарської сировини, питома вага сільського господарства зменшився з 18% на початку століття до 5% в кінці його. Сьогодні за питомою вагою аграрного сектора в ВВП роблять висновок про ступінь зрілості національних економік. Максимальну питому вагу цей сектор займає в Африці (30%), а мінімальну – в Північній Америці, Європі та Австралії (6%). З таблиці 3 можна побачити розподілення країн світу за часткою аграрного сектору в ВВП. Статистика дозволяє також прослідкувати використання ВВП в світі вцілому, розподілення його на приватне і державне споживання, інвестиції і експорт. В 1995 році приватне споживання склало близько 18,8 трлн дол., державне – близько 4,6 трлн дол. Загальносвітовий обсяг інвестицій склал ≈7,5 трлн дол., а темпи ії збільшення у 1994 і 1995рр. Склали відповідно 4,7 і 7,6 %. Таблиця 3 Розподілення країн світу за часткою аграрного сектору в ВВП

Частка країн, %	Кількість країн	ВВП, млн дол.	Населення, млн чол.	ВВП на душу населення, дол.
Менше 6	43	23 361,889	1,027	23,010
6 – 9	20	1 786,497	378	4,730
10 – 19	37	1 945,440	839	2,320
20 – 29	28	1 745,517	2,697	650
30 і більше	44	177,141	701	250
Немає даних	38	223,131	112	2,000

Джерело: [3] Ступінь зайнятості країн світу в світовому товарообізі характеризується показником відношення зовнішньоторгівельного обігу (сумарного обсягу експорту і імпорту) до ВВП. Світовий обсяг експорта товарів і послуг склав у 1996 р. 6,8 трлн дол., при цьому щорічні темпи його приросту з 1994 р. складали близько 6%. Експортна квота, тобто відношення обсягу світового експорту до світового ВВП, склала 23,7 %. На кожного мешканця планети у 1996 р. було експортовано товарів та послуг на суму 1181 трлн дол. Стосовно імпорту, його обсяг теж склав 6,8 трлн дол. і він збільшується з 1994 р. практично так само, як і світовий експорт. До того ж на кожного мешканця планети було імпортовано товарів на суму, якадорівнює сумі експорту, а імпортна квота практично дорівнювала частці експорту. Отже, сумарний зовнішньоторгівельний обіг склал у 1996 р. 13,6 трлн дол., або 2 363 дол. на душу населення, а зовнішньоторгівельна квота, тобто відношення зовнішньоторгівельного обігу до світового ВВП, склала 47,5 %. Неважко зрозуміти, що близько поливини валового продукту, який виробляється в світі, потрапляє на зовнішній ринок, що й показує досить високий рівень “відкритості” національних економік та ступінь їх залучення в світове господарство. Частка торгівлі в ВВП по країнам світу і регіонам за минулі роки показана на карті 4. Карта 4 Доля торгівлі в ВВП (1996 р.) по країнам світу та регіонам Курсовая: Міжнародна економічна система та її головні елементи

Джерело: [3] Пояснення до карти 4 Розподілення країн світу за часткою торгівлі в ВВП

Доля торгівлі, %	Кількість країн*	ВВП, млн дол.	Населення, млн чол.	ВВП на душу нас., дол.
Менше 20	6	5 837,023	372	15,700
29 – 39	13	7 751,256	1,695	4,570
40 – 49	25	7 486,401	1,907	3,920
50 – 69	36	3 071,967	748	4,110
70 і вище	88	3 243,227	672	4,820
Немає даних	41	315,449	281	1,120

Джерело: [3] Оскільки країни світу пов’язані між собою не лише зовнішньоторгівельними відносинами, а й потоками капіталів, частка яких потрапляє у вигляді кредитів і займів – на 1995 р. всі країни світу “заборгували” один одному більш ніж 2,9 трлн дол., або 557 дол. на кожного жителя Землі. Потоки капіталів, які представлені у вигляді іноземних інвестицій складають зараз щорічно декілька сотен міліардів доларів, з яких більша частина – кошти для купівлі висококваліфікованих цінних паперів та інших активів, а відносно невелика частина (близько 315 млрд дол., 1997 р.) – прямі закордонні інвестиції. Маштаби світового господарства можна було б також відобразити десятками цифр і натуральних показників, які характеризують, наприклав, довжину транспортних шляхів та трубопроводів, обсяги спожитої енергії, видобуваємиї сировини, виробництво нескінченної кількості промислових виробів, споживання продуктів харчування і т.д. Але всі ці цифри мало що ще зможуть додати для розуміння функціонуваня міжнародної економічної системи.

Головні елементи міжнародної економічної системи

Світове господарство як система складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім закономірностям. Окремі національно організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвиваються, та держав перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Отже, основними ешалонами світової економіки є: ¨ центри, або ядра; ¨ перехідні, транзитивні економіки; ¨ традиційні (переферійні) економічні системи. Кожна з перелічених мегасистем, розвиваючись у загальноцивілізаційному колі, характеризується власною траєкторією руху, натрапляє на свою систему протиріч і обмежень. 1. Критерії визначення основних елементів міжнародної економічної системи Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як 1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально- економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв. Перший критерій — рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами — стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждержавних економічних зв'язках, у міжнародній спеціалізації. Наприклад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних сил окремих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної спеціалізації, особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці між ними є однією з основ господарської взаємодії, встановлення виробничих зв'язків між підприємствами різних країн з метою виробництва певної кінцевої продукції. Наприклад, у той час, коли країни розвиненої ринкової економіки запроваджують інформаційні технології в матеріальному та нематеріальному виробництві, створюють мережі банків даних, розширюють обмін інформацією тощо, решта країн відчуває дефіцит ресурсів розвитку, не підготовлена до вирішення проблем комплексної модернізації. Це, безумовно, утруднює стикування економічних структур різних країн. Головним каналом міжнародних зв'язків стають комп'ютерні системи. Так, у США лише 5 відсотків із щорічних 1,3 трлн одиниць документів зберігаються на папері. За такої ситуації Україна, наприклад, зі своєю паперовою архаїкою виявляється неспроможною нагромадити і використати необхідну інформацію. Інформаційно-комп'ютерна технологія є основою сучасних продуктивних сил. Внаслідок цього змінюються як характер виробничого процесу, так і галузева структура економіки. У різних підсистемах провідна роль належить різним галузям, що зумовлює технічну диференціацію підсистем і, як наслідок, їхню соціально-економічну диференціацію. Структурні зрушення і міжгалузеве переливання робочої сили є самостійними факторами зростання ефективності виробництва, особливо в промисловості. У країнах з розвиненою ринковою економікою протягом останніх 10— 15 років чітко виявляється тенденція до скорочення зайнятості в традиційних галузях з високим рівнем трудоємності виробництва (харчова, текстильна, швейна тощо), а також в капіталоємних галузях (металургія). Однак паралельно зайнятість зростає в наукоємних галузях, які визначають сьогодні науково-технічний прогрес і темпи зростання ефективності виробництва (приладобудування, електротехніка тощо). Ця тенденція зумовлює відповідний підхід країн розвиненої ринкової економіки до міжнародної спеціалізації передусім у відносинах між собою. У сфері організаційно-економічних відносин мають місце як прямий взаємозв'язок між країнами різних підсистем у формі обміну товарами та послугами, виробничої кооперації тощо, так і непрямий взаємовплив — демонстраційний ефект господарювання. Своєрідні імпульси розвитку виходять, як правило, з країн розвиненої економіки. Між країнами різних підсистем залишається суттєвий розрив у головних показниках розвитку, започаткований диференціацією їхніх внутрішніх організаційно-економічних відносин. Цей розрив більш-менш точно віддзеркалюється в двох агрегатних показниках — валовому внутрішньому продукті на душу населення та особистому споживанні на душу населення. Розглянемо другий критерій визначення соціально-економічних підсистем — специфіку багатоукладності економіки. Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально- економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механізми саморозвитку; господарство високоінтегроване. У країнах ринкової економіки, що розвиваються, специфіка багатоукладності полягає у переважанні нетоварних форм господарювання і є характерною рисою виробничих відносин у цих країнах, причому частка нетоварних, традиційних форм господарювання в народному господарстві цих країн неоднакова. Досить суттєво відрізняється вона, наприклад, у країнах Центральної Африки та Південно-Східної Азії. Сучасні товарні форми також диференційовані за рівнем свого розвитку як усередині тієї чи іншої країни, так і в різних країнах (наприклад, дрібнотоварний уклад у Бразилії та в Буркіна-Фасо). Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержавлення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного господарства. Третій критерій — особливості державного регулювання господарського життя . Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки відбивається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не виділена з колективу (общинне, патріархальне господарство або суцільне одержавлення економіки), свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай неефективним. Переважання позаекономічних форм і методів організації господарства, запроваджуваних державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин. Слід зазначити, що такий стан відтворюється, оскільки у спробах вирішити соціально-економічні проблеми переважають методи тотального перерозподілу національного доходу, які спричинюють потребу в громіздкому прошарку управлінців. Це блокує саморегулювання економіки (у країнах, що розвиваються) чи перехід від простих до більш складних, але водночас менш стійких форм ринкової організації (у країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки). Так, загальновідомо, що колишні країни командно-адміністративної системи спробували пройти етап індустріалізації на "крейсерських" швидкостях. Проте ця мета частіше пов'язувалася з політичною орієнтацією, а не з внутрішніми соціально-економічними передумовами. Скажімо, взаємозалежність між республіками колишнього СРСР, на перший погляд, була логічно обгрунтованою та міцною. Проте при знятті політичного каркасу вона виявилась крихкою, оскільки не грунтувалась на товарно-грошових відносинах, економічних інтересах.

2. Країни з високим рівнем розвитку

Центр світової економіки завжди найбільшою мірою наближається до цивілізаційної субстанції як її найбільш розвинута частина. Більш того, він справляє визначальний вплив на процес еволюції самої цивілізації. В епоху аграрної цивілізації центром світової економіки були окремі міста або міста-держави: Венеція, Генуя, Амстердам. Особливість індустріальної цивілізації становило яскраво виражене домінування найпотужніших держав: Іспанії, Португалії, Великої Британії, Голландії. США. Нині функції центра, ядра глобальної економічної системи дедалі більше преходять до груп найрозвинутішіх держав. Відповідно до класифікації країн у «Світовому економічному огляді ООН» до промислово розвинутих країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн ЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка. На частку промислово розвинутих країн припадає майже 54% валового національного продукту усього світу і 69% світового експорту. Серед них виділяється «сімка» головних промислово розвинутих країн - США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і Канада, питома вага яких у ВНП промислово розвинутих країн складає 85,8%, у світовому ВНП - 46,3%, в експорті промислово розвинутих країн 72,7%, у світовому експорті - 50,1%. Економіка чотирьох європейських країн із цієї «сімки», Німеччини, Франції, Італії, Великобританії, є основою економіки всіх 15 країн Європейського союзу (73% ВНП країн ЄС і 64% їхнього експорту). Стан економіки «сімки» є визначальним не тільки для всіх промислово розвинутих країн, включаючи ЄС, але й для всього світу. Тому економічна політика, що проводиться урядами цих країн, впливає не тільки на національну, але і на світову економіку. У умовах високого ступеня інтернаціоналізації виробництва і глобалізації світової економіки нагальною потребою стало узгодження економічної політики провідних країн, що і послужило причиною щорічних нарад (з 1975 р.) глав держав і урядів «сімки». Серед високорозвинених країн, у тому числі провідних, постійно відбуваються зміни в співвідношенні сил. З'являються нові претенденти на місце в цій елітній групі країн світового господарства. У перші роки після другої світової війни безперечним лідером у світовій економіці були США. Під час війни їхня економіка не тільки не постраждала від військових дій, але і нарощувала свій потенціал, забезпечуючи зброєю країни антигітлеровської коаліції. Різко зросла частка США у світовому виробництві і світовій торгівлі. США випереджали навіть найбільш розвинені країни Західної Європи по продуктивності праці в 2-3 рази. Сприятливо відбилася війна і на економіці Канади, що, залишаючись формально домініоном Англії, економічно зблизилася із США. У Західній Європі в найменшій мірі від військових дій постраждала Великобританія. На якийсь час вона виявилася лідером у цьому регіоні. Але розпад Британської імперії, непомірно високі військові витрати дуже негативно позначилися на англійській економіці. Великобританія значно відставала від інших західноєвропейських країн за темпами економічного росту і виявилася відсунутою від лідируючих позицій на європейському континенті. До найбільше найбільш швидко розвиваючихся країн у Західній Європі відносилися ФРН і Італія, що мають значні резервами робочої сили і не обтяжені військовими витратами. У 60-ті рр. говорили про західнонімецьке «економічне диво» та італійське «економічне диво». Економічне лідерство в Західній Європі перейшло до ФРН. У країні одержали розвиток нові і новітні галузі виробництва. По продуктивності праці і виробництву ВНП на душу населення ФРН наблизилася до США, зміцніли зовнішньоекономічні позиції країни і становище західнонімецької марки. Досить високими темпами в цей період розвивалася економіка Франції, Голландії, Бельгії. Продовжували нарощувати свій економічний потенціал такі високорозвинені країни, як Швейцарія, Швеція, Норвегія, де ВНП надушу населення навіть вище, ніж у США. У Данії, поряд із високорозвиненим сільським господарством, виникли сучасні галузі промисловості. Підвищувався рівень економічного розвитку Австрії і Фінляндії, що проголосили нейтралітет і успішно співпрацювали і з Заходом, і зі Сходом. На першому етапі післявоєнного розвитку трохи з боку від спільних шляхів економічного розвитку стояли такі країни Південної Європи, як Іспанія, Португалія і Греція, де у влади знаходилися фашистські або напівфашистські режими. Ліквідація цих режимів і вступ цих країн на шлях демократичного розвитку дали новий поштовх їхньому економічному розвитку і зближенню з іншими країнами Західної Європи. В роки після другої світової війни, особливо в перші післявоєнні роки, країни Західної Європи одержували економічну підтримку від США, що оголосили в 1947 р. про план відбудови Західної Європи (план Маршала), відповідно до якого західноєвропейським країнам була виділена матеріальна і фінансова допомога. У тій або іншій формі США сприяли економічному розвитку Західної Європи і надалі, що мало значення особливо в умовах протистояння в Європі двох світових систем. Водночас країни з найбільш високими темпами економічного росту, що домоглися успіхів в економічному розвитку, насамперед ФРН, Франція, Італія, порушили питання про необхідність взаємного економічного зближення країн Західної Європи і виступили з найбільше радикальними планами економічної інтеграції. Ці плани знайшли втілення в створенні Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що не тільки створило кращі можливості для розвитку сучасного виробництва, але і зміцнювало їхні позиції у світовій економіці в порівнянні зі США. Сьогодні в ЄЕС, перетвореному в Європейський Союз, входять усі основні країни Західної Європи (крім Швейцарії, Норвегії й Ісландії). Формування потужного інтеграційного блоку в Європі з єдиним внутрішнім ринком і єдиною валютою - важливий засіб подальшого підвищення рівня економічного розвитку європейських країн, хоча найбільше розвинені країни ЄС по продуктивності праці вже наздогнали США, а за виробництвом ВНП на душу населення істотно наблизилися до них. Докорінно змінилося у світовій економіці і місце Японії. У економічному відношенні, зокрема за виробництвом продукції на душу населення, Японія до війни істотно відставала від найбільше розвинутих країн. У перші післявоєнні роки це відставання ще більш зросло. Однак надалі, в умовах соціально- економічних перетворень, радикальної аграрної реформи, активній ролі держави, низьких військових витрат, при збереженні на визначений час низького життєвого рівня населення Японія мала найбільше високу норму нагромадження і домоглася найбільше високих серед розвинутих країн темпів росту. За порівняно короткий історичний термін Японія наблизилася до США і найбільш розвинутих країн Західної Європи по продуктивності праці і виробництву ВНП на душу населення, а по абсолютному обсягу виробництва ВНП вийшла на друге місце у світі після США. Хоча життєвий рівень і рівень заробітної плати в Японії істотно виріс, конкурентноздатність японських товарів зберігається на високому рівні. При досить ємному внутрішньому ринку перед країною як і раніше гостро стоїть проблема більш активної участі в широкому економічному просторі. Високий рівень економічного розвитку Австралії і Нової Зеландії базувався на інтенсивному сільськогосподарському виробництві, продукція якого (олія, м'ясо, вовна і ін.) широко експортувалася. Незважаючи на те, що в цих країнах йде створення сучасних галузей промисловості, по виробництву ВНП на душу населення (у перші післявоєнні роки вони поступалися тільки США, Канаді, Швеції і Швейцарії) їх обігнали багато європейських країн. Американські компанії, відчувши, що країни Західної Європи і Японія наздогоняють їх по продуктивності праці і конкурентноздатності у ряду галузей, істотно збільшили капіталовкладення і підвищили витрати на НДОКР. У такий спосіб США знову вийшли на самі передові позиції у світовій економіці. За даними Міжнародного економічного форуму, що оцінює економічний стан 46 держав світу, США признаються найбільше конкурентноздатною країною світу протягом останнього десятиліття. Найбільше близькими за рівнем конкурентноздатності до США є Сінгапур і малі європейські країни. За період із 1992 по 1997 р. Японія в цьому рейтингу відкотилася з другого на дев'яте місце, Німеччина - із п'ятого на чотирнадцяте, Франція - із п'ятнадцятого на дев'ятнадцяте. Отже, найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн можна обмежити такими: · розвинуте ринкове господарство; · найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; · домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси * · вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує віртуальну господарську сферу (bubble economies); · зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; · звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової неоекономіки; · різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біохевіоризм), теорію ігор. Таким чином, трансформація центра світової економіки відбувається у напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства.

3. Країни з перехідною економікою

Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин характеризується фазами іх відносної стабільності й розвитку та трансформаційними періодами (табл. 4) Таблиця 4 Фази еволюції економічних і соціально-політичнх відносин

Вид об’єкта	Фаза заміни (років)	Фаза відносного розвитку (років)
Світова цивілізація	100 – 300	400 – 1000
Політична система суспільства	50 – 100	200 – 300
Економічна система	30 – 60	100 – 150
Епістемологічна і технологічна система	10 – 30	40 – 120
Наукова і технологічна парадигма (с-ма. зв’язків)	5 – 10	30 – 60

Джерело: Kwasnicki W. Knowledge, Innovation and Economy. Wroclaw, 1994. P.44. Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються у перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази заміни економічних і політичних систем, яка триває від 30 до 100 років. Очевидною є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше – вироблення на такій основі адекватної економічної політики. Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група країн, що одержала назву країни з перехідною економікою. У цю групу входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень. Незважаючи на істотні різниці у формах і темпах перетворень, економіка цих країн має ряд спільних рис. Відмова від планування і регулювання цін у характерних для цих країн умовах несбалансованості та дефіциту державного бюджету привів до різкого вибуху інфляції, темпи якої досягали декілька сотень відсотків у рік. Істотно впали обсяги ВНП і промислового виробництва: у Росії й інших колишніх республіках СРСР - більш ніж у 2 рази. Такому падінню виробництва сприяли розпад СЕВу і СРСР, оскільки це привело до порушення традиційних економічних зв'язків, як між країнами СЕВ, так і республіками СРСР. Результатом падіння виробництва стало те, що країни з перехідною економікою за рівнем свого економічного розвитку були відкинуті далеко назад, і по показнику приросту і розміру ВНП на душу населення виявилися на середньому рівні країн, що розвиваються. Особливо сильно скоротилося виробництво у Вірменії, Азербайджані, Грузії, Киргизії, Молдові, Таджикистані, Болгарії, Румунії, що позначилося на вкрай низькому рівні ВНП на душу населення. У цих умовах для країн із перехідною економікою першочерговим завданням стала її стабілізація. У ряді країн вдалося вирішити проблему приборкання інфляції, зупинити падіння виробництва, а в деяких навіть домогтися його деякого росту, хоча стабілізація економіки не завжди буває стійка. Як показує досвід раніше благополучної Чехії, можливі періоди погіршення економічного становища. Що стосується вирішення стратегічної задачі - приватизації державної власності, то вона вирішується різними темпами, хоча в більшості країн на цьому шляху зроблені значні кроки. Важливим елементом ринкових перетворень став перехід до відкритої економіки, що припускає зниження митних тарифів й інших торгових бар'єрів, а також введення оборотності валют. Характерною рисою для більшості країн є переорієнтація їхніх зовнішньоекономічних зв'язків. Для держав Східної Європи це виявляється у різкому збільшенні частки країн Західної Європи в їхній зовнішній торгівлі й інших зовнішньоекономічних зв'язках і зниженні частки колишніх республік СРСР, включаючи Росію. Велика увага приділяється залученню до економіки західного капіталу. Деякі країни, особливо Угорщина, Чехія, Польща, уже зуміли залучити значні суми. Колишні республіки СРСР, у тому числі Росія, у своїх зовнішньоекономічних зв'язках також у більшому ступені повернулися убік країн Заходу («Далекого Зарубіжжя»), поставляючи в ці країни сировину, паливо, напівфабрикати (нафту, газ, вугілля, метали, хімікати та ін.). Однак в галузі залучення західного капіталу колишні республіки СРСР домоглися менших успіхів, ніж країни Східної Європи. Щоб зберегти і розвивати економічні зв'язки, колишні республіки СРСР (крім країн Балтії) створили Співдружність Незалежних Держав (СНД). Хоча в силу об'єктивних і суб'єктивних причин співробітництво в цій організації має значні труднощі, проте в її рамках створюється зона вільної торгівлі, і взаємний імпорт країн СНД не оподатковується зборами. Для поглиблення інтеграції Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія і Таджикистан підписали угоди про формування Митного союзу. Безсумнівно, що розвиток співробітництва між колишніми республіками СРСР може сприяти їхньому економічному росту і підвищенню ефективності виробництва. Крім того, зміцнення економічного потенціалу країн із перехідною економікою є важливим чинником підвищення їхньої ролі у світовій економіці. Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя. Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку. У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн: 1)країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам); 3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої. Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехідних економік, слід виділити передусім такі: · відносна тривалість тарнсформаційних процесів в економіці; · здійснення глибоких інституціональних змін, пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової та постринкової інфраструктури; · ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко- технологічній і ресурсній базі; · перехід до нових джерел та факторів економічного розвитку, господарської еволюції; · органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем; · реструктуризація соціальної політики.

4. Країни, що розвиваються

Велику частину країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки складають країни, що розвиваються, багато хто з який були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку. Домінантною основою економічної сфери цієї величезної групи держав стала проблема розвитку, вибору шляху, якмй би скоротив загрозливий розрив між ними та найбільш розвинутою частиною світової економіки. Так, співвідношення між рівнями національного доходу країн ОЕСР та країнами, що розвиваються, в середині 60-х років становило 15:1, а вже на початку 90-х років зросло до 22:1; між країнами ОЕСР та найменш розвинутими державами цей показник становив 57:1. Економіка країн, що розвиваються, носила відсталий, аграрно-сировинний характер. У міжнародному поділі праці вони відігравали роль «світового села». У багатьох із цих країн у виробництві й експорті переважала монокультура - вирощування на експорт однією-двох сільськогосподарських культур або добування того або іншого корисного копальневого. Вони, як правило, “успадковували” відсталу напівфеодальну соціально-економічну структуру. Після національного визволення ці країни вступили на шлях прискореного економічного розвитку. Зараз у країнах, що розвиваються, із тим або іншим ступенем інтенсивності йде формування національного капіталу, а в деяких із них він уже досяг досить високого рівня розвитку. Починаючи з 60-х рр. країни, що звільнилися, домоглися більш високих темпів економічного росту, ніж промислово розвинені країни, підвищилася їхня частка у світовому ВВП. У результаті індустріалізації істотно зросла частка промисловості в їх ВВП, хоча і зараз більша частина населення зайнята в сільському господарстві і на сільське господарство припадає значна частина ВНП (див. діаграму 3). Діаграма 3

Галузевий склад ВВП країн, що розвиваються Джерело: [3] Правда, у ряді країн (Алжир, Бразилія, Індонезія, Шрі-Ланка, Колумбія й ін.) частка населення, зайнятого в сільському господарстві, істотно знизилася, а частка зайнятих у промисловості зросла і майже досягла або перевищує частку зайнятих у сільському господарстві. Йде процес диверсифікації експорту країн, що розвиваються, у якому питома вага продукції обробної промисловості зросла з 23% у 1970 р. до 67,8% у 1996 р., а питома вага продукції машинобудування - із 2,4% у 1970 р. до 30,5% у 1996 р. Водночас, починаючи з 70-х років, у країнах підсилилася економічна диференціація. Особливе положення у світі, що розвивається, по показниках ВНП на душу населення зайняли нафтовидобувні країни - експортери нафти, насамперед країни ОПЕК. У таких країнах як Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія виробництво ВНП на душу населення наближається до виробництва у високорозвинених країнах. Але в групу країн експортерів нафти входять країна з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально-економічними і політичними режимами. Різкий зріст цін на нафту в 70-х роках призвів до значного збільшення зовнішніх прибутків цих країн. Якщо деякі країни (Алжир, Лівія й ін.) використовують їх для розвитку національної економіки і створення власної промисловості, то в багатьох державах Ближнього і Середнього Сходу значна частина прибутків привласнена правлячою феодальною або напівфеодальною верхівкою. Велика частина прибутків вивозиться за кордон, переважно в економічно розвинені країни, тому країни - експортери нафти відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів. Серед країн, що розвиваються, виділилася група країн, більш розвинутих в економічному плані. Це, насамперед, ряд країн Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися за багатьма показниках до країн високого і середнього рівня економічного розвитку. У цих країнах зріс обсяг промислового виробництва і його частки в національному доході. Зміцнилися позиції нового шару - класу підприємців. Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій Південно-Східної Азії. Разом із найбільше розвиненими країнами Латинської Америки їх сьогодні іменують новими індустріальними країнами. До них відносяться Сінгапур, Тайвань, Гонконг, що ввійшов до складу Китаю, і Південна Корея. При участі іноземного капіталу, що займає тут важливі позиції, інтенсивно розвивається обробна промисловість. В даний час за експортом продукції ці країни займають ведучі позиції серед країн, що розвиваються. Незважаючи на те, що поки капітал нових індустріальних країн (НІК) виступає, як правило, у якості молодшого партнера ТНК промислово розвинутих країн, у ряді випадків він уже стає їхнім серйозним конкурентом на світових ринках, у тому числі і на ринках розвинутих країн. За сучасним рівнем економічного і промислового розвитку найбільше розвинені з нових індустріальних країн - Республіка Корея, Аргентина, Мексика, Сінгапур - упритул наблизилися до промислово розвинутих країн і знаходяться на одному рівні з такими європейськими державами, як Іспанія, Португалія, Греція. Економічних успіхів домоглися й інші країни Південно-Східної Азії - Індонезія, Малайзія, Філіппін, Таїланд. Хоча більша частина населення цих країн ще зайнята в сільському господарстві, тут збільшується обсяг промислового виробництва й експорт промислової продукції, зміцнюються позиції представників національного капіталу. Цю групу країн Південно-Східної Азії разом із поруч країн Латинської Америки (Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай, Чилі) часто називають країнами другого покоління нових індустріальних країн. З інших країн, що розвиваються, відносно більш високі показники ВНП на душу населення мають країни, у яких добуваються корисні копалини (Ботсвана, Габон, Намібія, Марокко та ін.), є плантаційне сільське господарство (Коста-Ріка, Колумбія, Сальвадор і ін.) або розвинене туристичне господарство (Багамські о-ви, Барбадос, Сейшельські о-ви, Фіджі і т.д.). Істотних результатів в індустріалізації економіки домоглася Індія. За рядом абсолютних показників виробництва промислової продукції Індія знаходиться в числі ведучих країн світу. Однак велика частина населення країни зайнята в малопродуктивному сільському господарстві. Будучи другою країною у світі по чисельності населення (935 млн чол.), по виробництву ВНП на душу населення Індія знаходиться серед найменш розвинутих країн. Величезних успіхів в економічному розвитку домігся Китай. Сочетая принципи централізованого керування економікою(державна власність на основні засоби виробництва, планування й ін.) із розвитком ринкових відносин і переходом до відкритої економіки, залученням у великих кількостях іноземного капіталу, Китай домігся в останні роки щорічного приросту ВНП у 9-10 %. Значно зріс китайський експорт, при цьому Китай має позитивне сальдо в торгівлі навіть із США. По абсолютному показнику ВНП, розрахованому за паритетом купівельної спроможності, у 1997 р. Китай приблизно в 3,4 рази обганяє Францію, у 2,8 рази - Індію, у 2,5 рази - Німеччину й у 1,5 разу - Японії, хоча в 1,5 разу поступається США. Фактично Китай по своєю економічній мощі після США став другою державою у світі. У найближчі десятиліття Китай буде претендувати на роль другої супердержави. Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається відомий економічний прогрес, досить велику групу складають найменш розвиті країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в Тихому океані, деякі країни Азії, Карибського басейну)*. Ця група країн не має запаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але і видобувної промисловості. Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі прибутків, бідність і нужда більшості населення. Переважає натуральний тип господарства, хоча в більшості і цих країн йде поступовий розвиток його ринкової організації. У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, обрах економічного мислення, які в широкому значенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Інвестиції, менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальною складовою слаборозвинутості.політекономія економічного зростання країн, що ровиваються, базується на таких основних принципах: · тотальна трансформація економіки і всього суспільства; · ринкова стратегія як основа економічних перетворень; · експортно-орієнтована концепція національної економіки; · імпорт капіталу і технології з індустріальних держав; · поліпшення умов для їх міжнародної торгівлі, для доступу на світові фінансові ринки; · регулювання демографічних процесів. Варто підкреслити: вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у світі, що розвивається, належить людському капіталу (homo clausus), його бажанню, вмінню і здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.

5. Економічні відносини та закони їх розвитку

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини. Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами*. Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин. Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошових відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних виробничих відносин, а також продуктивних сил, державного управління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих законів зумовлює зміна змісту економічної системи. Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на основі інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки міжнародному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість національної праці. Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на виробництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку. Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий доход від експорту своїх товарів. Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою перешкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання курсів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгострокових тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин. Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо. У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.

Висновки

Отже, сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової цивілізації зв'язані з еффективним функціонуванням світогосподарської системи. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, не будучи включеною в орбіту світогосподарських зв'язків, не може ефективно розвиватися в умовах національної економічної відокремленості, національної автаркії. Рух товарів, послуг і грошових платежів виявляються сильнішим за будь-які штучні бар'єри. Міжнародна економічна система об'єднує держави, що мають свою національну й економічну самостійність, різний рівень господарського, політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародної економічної системи є країни з високим рівнем розвитку, країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються. До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн ЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка. Для них характерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки, центр ваго зміщується ії сфери матеріального в сферу духовного виробництва. До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень. Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу. Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багато хто з них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку. Серед основних критеріїв, за якими розрізняють господарські системи, важливими є можливість використання передової техніки і технології, останніх досягнень НТП, рівень розвитку продуктивних сил, а також оволодіння принципами і правилами ринкового устрою економіки.

Література

1. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства. – М.:Междунар. Отношения, 1998. 2. Мировая экономика/Под ред. А.К.Корольчука, С.П.Гурко. – Мн.:Экоперспектива, 2000. 3. Мировая экономика: Учеб. пособие/С.П.Гурко, Е.П.Целехович, Г.А.Примаченок и др. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 2000. 4. Мировая экономика. Эк-ка зарубежных стран: Учебник/ под ред. д-ра. экон. наук, проф. В.П.Колесова и д-ра. экон. наук, проф. М.Н.Осьмовой. – М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2000. 5. Осови економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; за ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997. 6. Ростов Є.В. Економіка країн світу: Довідник. – К.: Картографія, 1998. 7. Світова економіка: Підручник/А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та ін. – К.:Либідь, 2000. 8. Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001. 9. Экономики «разных скоростей». Капиталистические и развивающиеся страны/Под ред. А.А.Демина. – Л.:Изд-во. ЛГУ, 1990. [1] В таблицю внесені найбільш репрезентативні по групам і регіонам країни * За даними статистики Всесвітнього банку у 1995 році в світі нараховувалось 209 державно-територіальних утворень. * На першому пленарному засіданні Академії соціальних наук, заснованої в ватикані 1994 р., відзначалось, що “розвинуті країни, де мешкає 1/5 населення світу, споживають 70% світового виробництва енергії, 75% металів і 85% деревини” (The Study of the Human Equality and Social Inequalities from the Perspective of the varios social sciences. Vatican City, 1996. P. 166 – 167). * Відповідно до класифікації ООН до найменш розвинутих країн відносяться: Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бенін, Бутан, Буркіна-Фасо, Бурунді, Вануату, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гаїті, Джібуті, Демократична Республіка Конго (ДРК - колишній Заїр), Замбія, Зах. Самоа, Ємен, Кірібаті, Коморські о-ви, Лаос, Лесото, Ліберія, Мадагаскар, Малаві, Мальдіви, Малі, Мавританія, Мозамбік, Мьянма, Непал, Нігер, Руанда, С’єрра-Леоне, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, Танзанія, Того, Тавалу, Уганда, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Эритрея, Ефіопія. * Відома альтернативна позиція М. Вебера, який не визнавав правомірності застосування поняття закону до сфери історії та соціально-економічних відносин. Проте, якою б не була специфіка дії економічних законів, на відміну від законів природи, вони виражають сталі закономірності й тенденції розвитку економічних систем та їх суперечностей.