Диплом: Синкретичні другорядні члени речення з об'єктно-просторовим значенням

Диплом: Синкретичні другорядні члени речення з об'єктно-просторовим значенням

План

І Вступ

ІІ Структурно-семантичний аналіз синкретичних другорядних членів речення з

об’єктно-просторовим значенням.

1.Загальне поняття про синкретичні другорядні члени речення.

2.Структурно-семантична характеристика синкретичних другорядних членів

речення з об’єктно-просторовим значенням:

а) з частковим значенням місця дії;

б) з частковим значенням вихідного пункту;

в) з частковим значенням кінцевого пункту;

г) із значенням шляху руху.

ІІІ Висновки.

IV Бібліографія.

V Список умовних скорочень.

VI Додаток.

Вступ

Для синтаксису сучасної української літературної мови характерний семантичний

підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової

сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про

закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути

знаряддям пізнання і комунікації.

Саме в основній синтаксичній одиниці – реченні – найпоказовіше виявляється

спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-граматичній

структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в

різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному,

соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному, функціональному тощо.

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час

складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у

вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на п’ять

класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

У традиційному вченні про ДЧ використовується ряд граматичних ознак, а саме:

морфологічні показники відповідного ЧР з його опорного слова, характер

синтаксичного зв’язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і

опорним компонентами речення.

Традиційні визначення ЧР грунтуються на одночасному врахуванні їх формально-

синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри

класифікації і веде до об’єднання в одному ряду не однопорядкових величин.

Тому опрацювання критеріїв розмежування ЧР стало актуальним завданням

сучасного мовознавства. Розв’язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд

речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це

викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у

рамки цієї класифікації. Традиційні п’ять членів речення, хоча і є найбільш

типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї

різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки

невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за ЧР способів

вираження. Звідси – критичний перегляд багатьох положень теорії ЧР, нерідко

істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і

заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими

(Бабайцева, 1988, 4).

В.А. Бєлошапкова вважає, що традиційне вчення про ЧР при всіх своїх недоліках

несе такий сеспект інформації про компоненти речення, який у сучасних

синтаксичних описах відсутній. Завдання синтаксису, на її думку, - на основі

традиційної ідеї створювати вчення про члени речення, що відтворюють сучасний

рівень знань про склад речення. В.А. Бєлошапкова ж поділяє ЧР на головні, що

входять в предикативну основу, і неголовні ЧР, що не входять в предикативну

основу (Белошапкова, 1977, 132).

Т.П. Ломтєв поняття про ЧР замінює поняттям позицій, повнозначні і

неповнозначні, залежні та незалежні позиції словесних форм і т.д. (Ломтев,

1958).

О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття синтаксеми, цим самим замінюючи

традиційний аналіз членів речення синтаксичним аналізом (Мухин, 1964;

Золотова, 1973).

Н.Л. Іваницька звертається до більш широкого і менш конкретного поняття

"компонент", вважаючи термін "член речення" недосконалим у першу чергу

стосовно критеріїв виділення ЧР (Іваницька, 1986, 9).

У багатьох роботах із синтаксису автори, звертаючи увагу на вивчення

специфіки організуючої ланки речення – його граматичного центру, - взагалі не

торкаються теорії, що стосується ДЧР: "Словоформи, які по різному поширюють

схему, не є її складовими і тому не протиставляються головним членом як

"другорядні"." (Грамматика современного русского языка, 1970). Деякі

лінгвісти кваліфікують ДЧР як елементи, що реалізують валентні властивості

одномісних і багатомісних предикатів, як реалізації структурних схем

"поширювачі" та "детермінанти" чи компоненти своєрідних "юнкційних моделей

речення" (Русская грамматика. Синтаксис, 1980 – т2; Мухін, 1986).

Чимало мовознавців (О.М. Пєшковський, А.А. Булаховський, В.В. Виноградов,

Н.Ю. Шведова, І.І. Слинько та інші) виступали проти традиційного вчення про

ДЧР, вказуючи на його недоліки. Визначення другорядних членів речення за

типами зв’язку викликало заперечення термінів означення, додаток, обставина з

боку О.М. Пєшковського, оскільки, "не будучи нічим іншим, як скороченими

позначеннями встановлених вище понять, вони викликають у читача думку, що

виражають якийсь інший бік справи, крім понять другорядного предмета,

другорядної ознаки і дії, абстрагованої від діяча. Між тим ніякого іншого

боку тут нема". Замість цих термінів О.М. Пєшковський встановлює поняття про

керовані, узгоджені і прилягаючі другорядні члени (Пешковський, 1933).

А.А. Булаховський виступив проти шкільного визначення ДЧР за запитаннями, бо

наші питальні засоби недосконалі: "Розвиток іменних форм висловлювання явно

випереджає в мові займенникові відкладення – форми запитування, що йому

належать." Крім того "сучасна мова припускає досить вільне вживання різних

частин мови в різних функціях, особливо у функції означення і обставини"

(Курс СУЛМ. Синтаксис, 1951, 19).

В.В. Виноградов зазначав, що, виділяючи тільки три ДЧ, ми не враховуємо ".

всієї різноманітності живих синтаксичних зв’язків слів у складі речення"

(Грамматика русского языка; Синтаксис, 1954, 97).

Н.Ю. Шведова дійшла до думки, що поняття ДЧ треба замінити іншим, враховуючи

їх роль у побудові речення. Якщо граматичне значення речення –

предикативність – може приховуватись у його мінімальній частині – сполученні

підмета з присудком, значить, тільки ці його компоненти істотні, є справжніми

його членами, кістяком його структурної схеми. Усі інші слова в реченні лише

поширюють у різний спосіб ядро речення і тому не протиставляються головним

членам як "другорядні" (Грамматика современного русского литературного языка,

1970, 546).

І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський, розрізнюючи поверхневу

і глибинну структуру речення, виділяють ДЧР – елементи поверхневої структури

(синтаксеми) і семантеми – елементи глибинної структури (на власне

семантичному рівні). Серед ДЧР розглядаються прислівні другорядні члени

(компоненти словосполучення) і детермінанти (Вихованець та інші, 1983).

Г.С. Кірілова користується терміном "семантичні поширювачі" замість

"другорядні члени", виділяючи семантичний об’єкт, семантичний атрибут,

семантичний адресат, обставинні, детермінуючі поширювачі (Кірілова, 1984).

Відсутність однозначних критеріїв розмежування ЧР веде до непослідовного

використання їх формальних і семантичних ознак, сприяє появі різноманітних

класифікацій ДЧР. Так, залежно від морфологічних форм вираження ЧР

поділяються на морфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких

дана синтаксична функція є первинною, основною) і неморфологізовані (виражені

словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є вторинною)

(Бабайцева, 1975).

В.В. Лущай розрізняє три комплекси словоформ:

- морфологізовані ЧР (які трактуються у традиційному плані, тобто як

конкретні форми конкретних частин мови у їх основних синтаксичних функціях);

- функціональні еквіваленти морфологізованих ЧР (як конкретні словоформи

конкретних частин мови у їх вторинних, похідних функціях);

- синкретичні ЧР (такі словоформи, які одночасно займають дві синтаксичні

позиції і виконують дві синтаксичні функції (Лущай, 1981).

У роботах більшості учених однією з головних є проблема ярусного розмежування

ЧР з урахуванням їх відмінностей в утворенні синтаксичної структури речення.

В.І. Фурашов виділяє типові і власне – синкретичні ЧР, вважаючи, що типові

ДЧР формуються на базі морфологізованих способів їх вираження і мають

одинарні відношення в реченні. Власне – синкретичні ЧР формуються на базі

неморфологізованих способів вираження і в реченні мають подвійні зв’язки і

відношення. Проміжне положення між типовими і власне – синкретичними ЧР

займають ДЧР, які мають різні відтінки значень. Цей підклас формується в

основному за рахунок неморфологізованих ДЧ з одинарними відношеннями

(Фурашов, 1977, 95).

Дехто з лінгвістів виходить із поняття "структурної повноти", або

обов’язкового мінімуму речення, який, залежно від валентності дієслова, може

бути двокомпонентним і трикомпонентним (Гузь, 1973). "Увага до такої ознаки,

як "обов’язковість – необов’язковість" того чи іншого члена речення в

завершеності конструкції" (Никитин, 1969) забезпечила віднесення до основи

речення, крім головних членів (двокомпонентного мінімуму), також і деяких

другорядних, зокрема додатків, а при неперехідних дієсловах – обставин

(Ломтев, 1979).

Н.Л. Іваницька, виходячи з того, що ЧР поділяються за ознакою обов’язковості

– необов’язковості, говорить у своїй статті, що можуть бути такі ЧР: підмет;

присудок; обов’язковий ДЧ первинної залежності; обов’язкові ДЧ, які поширюють

члени первинної залежності; обов’язкові ДЧ, залежні від інших ДЧ;

необов’язкові (факультативні) ДЧ (Іваницька, 1986).

В.В. Бабайцева послідовно проводить ідею "багатоаспектності" ЧР, що

передбачає "поєднання всіх аспектів членування речення, в тому числі

логічного, структурного і комунікативного" (Бабайцева, 1975, 4). Член речення

розглядається автором як своєрідний конденсатор, який дозволяє доповнити

раніше відкриті ознаки елементів, що складають речення, новими властивостями,

побаченими й описаними з погляду нових позицій, нових синтаксичних напрямів.

Таким чином, вчення про ЧР останнім часом зазнало певних змін. З погляду

сьогодення традиційне вчення має здобутки та суперечності. До основних

здобутків відносимо обгрунтування поділу ЧР на головні і другорядні (особливо

детальний опис головних), високий ступінь граматичної абстракції ЧР

(формальний поділ ЧР на другорядні і головні спрямований не на речення як

мовленнєву одиницю з конкретним лексичним наповненням, а на речення як

абстрактну конструкцію).

До основних недоліків традиційної моделі ЧР Н.Л.Іваницька відносить такі:

1) нездатність у межах існуючої системи ЧР охопити й класифікувати всі

мовленнєві елементи речення;

2) відсутність однозначних критеріїв розрізнення ЧР і неможливість, виходячи

з існуючих критеріїв (формально-граматичних і семантичних), розмежовувати ЧР

в конкретних висловлюваннях;

3) характеристика ЧР безвідносно до виявлення ознак обов’язковості –

необов’язковості в синтаксичній структурі речення;

4) відсутність опису суті означальних відношень, покладених в основу ДЧР

(Іваницька, 1982).

У зв’язку з цим у сучасному мовознавстві склалося різне ставлення до

традиційної моделі ЧР: одні вченні відстоюють систему ЧР у тому вигляді, як

вона склалася в традиційному синтаксисі; інші мовознавці роблять спроби

підійти до цієї проблеми з урахуванням багатоаспектності речення, деякі вчені

відмовились від самого терміна ДЧР, замінюючи його іншим поняттям; ще інші

науковці, враховуючи багатий досвід вивчення різних сторін цієї моделі,

використовують її як інструмент для дослідження синтаксичної структури

речення, доповнюють і уточнюють окремі поняття, конкретизують їх, тим самим

до деякої міри згладжуючи вразливі місця цієї моделі речення, і виділяють

проміжні групи ЧР, а саме – синкретичні члени речення.

Для розвитку сучасної лінгвістики характерним є підвищений інтерес

мовознавців до проблем синкретизму в системі ЧР, що визначається як синтез в

одному членові речення диференційних ознак різних ЧР, різних їх функцій

(Бабайцева, 1989, 86). Ряд праць присвятила В.В. Бабайцева проблемі

синкретизму ЧР, вказуючи на причини синкретизму та різновиди синкретичних ЧР

(Бабайцева, 1975, 1988).

Л.Д. Чеснокова в основі наяви синкретизму вбачає явище так званих "вторинних

синтаксичних функцій" (Чеснокова, 1988, 42).

О.А. Дубова детально аналізує власне – означальні та обставинно-означальні

відношення, характеризує способи їх вираження. Визначальним фактором при

класифікації ЧР, на думку мовознавця, є їх відношення до вираження основної

граматичної ознаки речення - предикативності – і типу зв’язку (Дубова, 1989,

21).

І.Л. Іваницька теж торкалася питання синкретичних ДЧР, відзначаючи, що в них

поєднані ознаки різних синтаксичних значень, а причина появи синкретичних

ДЧР, на думку автора, - це економія мовних ресурсів (еліпсис) (Іваницька,

1982).

З.І. Іваненко детально аналізує систему прийменникових конструкцій

адвербіального значення, місця, просторової близькості, із значенням

кінцевого пункту руху, часу і т.д. (Іваненко, 1981). Аналіз теоретичного

матеріалу дозволяє зробити висновок про те, що проблема синкретизму ДЧР в

українському мовознавстві недостатньо висвітлена, що дає підставу вважати за

необхідне її вивчення. Але в українському мовознавстві є праці, що знайомлять

нас з проблемою синкретизму у сфері об’єктно-адвербіальних відношень

(Вихованець, 1987; Плющ, 1978 та ін.); у сфері атрибутивних відношень

(Бабайцева, 1983, 35-42; Ващук, 1965; Степанюк, 1972; Чопик, 1991 та ін.).

Структурно-семантичний аналіз синкретичних об’єктно-обставинних відношень

інструментальності та каузальності дає у своїй дисертації Л.В. Шитик (Шитик,

1995).

Отже, об’єктом дослідження в дисциплінарній роботі є синкретичні ДЧР з

об’єктно-просторовим значенням як найбільш різноманітні і поширені в сучасній

українській літературній мові.

Актуальність дипломної роботи зумовлена необхідністю описати,

дотримуючись основних принципів традиційної класифікації ЧР та враховуючи

характер зв’язку між елементами синтаксичної структури двоскладного речення,

синкретичні ДЧР з об’єктно-просторовим значенням. Порушена проблема є досить

цікавою і до кінця не з’ясованою.

Матеріал дослідження. Для вирішення поставлених у дипломній роботі

завдань добирався лексичний матеріал з творів О.Гончара та П. Загребельного.

Вибір матеріалу дослідження мотивується широким представленням синкретичних

другорядних членів речення з об’єктно-просторовим значенням у мові творів цих

письменників.

Основна мета дипломної роботи полягає в системному аналізі

структурно-семантичних особливостей ДЧР з об’єктно-просторовим значенням.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1) з’ясувати лінгвістичну сутність синкретичних ДЧР; визначити причини появи

синкретизму;

2) описати різновиди та засоби вираження ДЧР з об’єктно-просторовим значенням;

3) зробити статистичні підрахунки кількості виявлених синкретичних ДЧР з

об’єктно-просторовим значенням.

Методи дослідження:

Для досягнення поставленої мети і розв’язання конкретних завдань

використовувались такі методи:

а) лінгвістичного опису мовних фактів із залученням прийомів структурно-

семантичного і трансформаційного аналізу;

б) метод спостереження;

в) метод статистичних підрахунків.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше зроблено спробу

схарактеризувати синкретичні ДЧР з об’єктно-просторовим значенням на матеріалі

мови творів О. Гончара та П. Загребельного з урахуванням нових теоретичних

досліджень.

Теоретична і практична цінність роботи визначається можливістю

використання її результатів при вивченні курсу синтаксису сучасної української

літературної мови, а також у подальшій педагогічній діяльності на уроках

української мови в старших класах, факультативних заняттях, у гуртковій роботі

та роботі методичних об’єднань, семінарських занять учителів, шкіл передового

досвіду.

ІІ 1. Загальне поняття про синкретичні члени речення з об’єктно-просторовим

значенням.

Синкретичним (від грецького synkretismos - поєднання) властивий усім рівням

мови і мовлення, однак у кожному з них має свої особливості.

Синкретизм у граматиці – це "поєднання (синтез) диференційних структурних і

семантичних ознак одиниць мови (деяких розрядів слів, значень, речень, членів

речення тощо) протиставлених одна одній і поєднаних між собою явищами

перехідності." (Лингвистический энциклопедический словарь, 1990, 446).

Одним з перших на перехідний характер членів речення вказав Д.М.

Овсяников-Куликовський. Він поділяв їх на:

- власне обставини;

- обставинні слова та сполучення слів, що коливаються між додатком і

обставиною ("фіктивні").

Думку про перехідний характер мовних явищ проводив О.М.Пєшковський. На

необхідність корінного перегляду вчення про другорядні члени речення вказував

В.В. Виноградов.

Для розвитку сучасного мовознавства характерним є інтерес мовознавців до

проблеми синкретизму, що визначається як синтез в одному члені речення

диференційних ознак різних членів речення, різних їх функцій. Цей синтез може

бути як у плані змісту (у значенні другорядних членів речення), так і в плані

вираження (спосіб вираження, вид зв’язку, засоби зв’язку, характер

залежності), а також у плані змісту і в плані вираження одночасно.

Поштовхом до синкретизму є зрушення у співвідношенні форми і змісту.

На думку В.І. Кодухова, синкретизм – це поєднання семантичних ознак (Кодухов,

1974), а Є.Кржижкова вважає, що синкретизм – це поєднання ознак структури

(Кржижкова, ). Найбільш детально поняття синкретизму дослідили В.В

Бабайцева і Л.Д. Чеснокова.

Л.Д Чеснокова причину появи синкретизму вбачає у явищі так званих "вторинних

синтаксичних функцій". У словоформі як члені речення існує два типи

граматичних значень: категоріальне (значення слова як частини мови) і

синтаксичне (типове значення речення).

Якщо зіставити типові значення членів речення з типами категоріальних значень

основних частин мови, то виявиться, що ці значення практично однакові:

означення означає ознаку предмета, і прикметник як частина мови також означає

ознаку предмета, присудок називає дію предмета і дієслово називає дію як

процес; обставина виражає ознаку дії або ознаку ознаки, підмет і додаток

називають предмет, й іменник називає предмет.

Аналіз функціонування словоформи в структурі речення виявляє два типи

співвідношень категоріального і синтаксичного значень:

1) категоріальне і синтаксичне значення збігаються;

2) категоріальне і синтаксичне значення не збігаються.

Первинною синтаксичною функцією є таке функціонування словоформи, при якому

її категоріальне і синтаксичне значення збігаються. Вторинною синтаксичною

функцією називають таке функціонування словоформи, при якому її категоріальне

значення не збігається з синтаксичним.

Для іменника вторинною функцією є функції означення й обставини, для

прикметника – функції підмета, додатка, означення.

Функціонування словоформи у вторинній функції може мати два наслідки: по-

перше, воно може привести до зміни категоріального значення даної словоформи,

що говорить про її перехід в іншу частину мови; по-друге, воно може привести

до якісних змін самих синтаксичних функцій, до появи нових, синкретичних

функцій.

Синкретизм членів речення виникає в результаті того, що у вторинній функції

стикаються два значення, які не збігаються, - категоріальне і синтаксичне, ці

значення взаємодіють і виникає нове, синкретичне синтаксичне значення.

Синкретизм може охопити і форму, в результаті чого з’являються

неморфологізовані члени речення (Чеснокова, 1988, №4, 41).

В.В. Бабайцева вважає, що синкретичні утворення – наслідок діахронних і

синхронних переходів, морфологічних способів словотворення, утворень "за

зразком". Причина синкретичних утворень зумовлена різними факторами, головним

із яких є потреба у вираженні певних компонентів за рахунок наявних мовних

засобів. Крім того, синкретичні утворення – конденсатори семантики, один із

засобів економії мовних засобів. Синкретичні утворення характеризуються

багатшою мовною семантикою, ніж ядерні слова; більш різноманітною валентністю

і різноманітнішими синтаксичними функціями.

Підсумовуючи, зауважимо, що вивчення синкретичних груп слів:

- дає більш гнучку, відповідну системі мови і мовлення, класифікацію

структурно-семантичних класів;

- виявляє перехідні (синкретичні) ланки, об’єднуючи частини мови у динамічну

систему взаємодіючих одиниць;

- допомагає уникнути категоричних трактувань синкретичних утворень;

- відтворює семантичну “місткість” слів, що входять у зону синкретизму;

- пояснює різноманітність валентних властивостей синкретичних утворень і їх

мотивування багатокомпонентною семантикою (Бабайцева, 1983, № 5).

Синкретизм членів речення у синхронному плані може бути зумовлений такими

основними факторами:

- синкретичним категоріальним значенням компонента;

- невідповідністю змісту і форми;

- подвійними синтаксичними зв’язками;

- еліпсисом дієслівної форми;

- лексико-граматичними особливостями поєднуваних слів тощо.

Для синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-обставинним значенням,

прийнятними є не всі названі фактори. Синкретичне значення об’єктно-

обставинних відношень зумовлене, насамперед, особливостями синтаксичного

зв'язку між компонентами (“. посереднє керування настільки послаблює свою

роль зв’язку . що починає мало чим відрізнятись від такого типу підрядного

зв’язку, як прилягання.”) (Удовиченко, 1968, 24); семантичною і граматичною

природою поєднуваних слів; невідповідністю змісту і форми сполучуваних

елементів; що найчастіше спостерігається у тих випадках, коли лексичне

значення словоформи відповідає одному типу відношень, а форма – іншому, до

цього ж ця форма співвідноситься з валентними особливостями поширюваного

слова, отже, за семантикою – це обставинне значення, а за формою вираження –

об’єктне; двоїстою природою підпорядкованого елемента ("Двоїстість

семантичної якості синкретичного компонента утворюється в результаті

специфічної взаємодії семантики форми і лексичної семантики наповнювача

форми, яка характеризується різноспрямованістю різних семантик.")

(Вихованець, 1992, 70) та синкретизмом прийменника.

Одним із різновидів синкретичних членів речення з об’єктно-адвербіальним

значенням є синкретичні члени речення з об’єктно-просторовим значенням, яке

виявляється у тих випадках, коли поширюючий компонент синкретичної

конструкції позначає об’єкт цілеспрямованої дії, одночасно вказуючи на

локативність. За цих умов лексичне значення посередньо керованих іменників

відтісняється функціональним значенням – обставинним (просторовим).

Один предмет, займаючи місце в просторі, завжди оточений іншими предметами і

перебуває в певному положенні щодо них. Тому виділення одного матеріального

об’єкта з навколишнього середовища і фіксація його нашою свідомістю – це

визначення не тільки його безпосереднього місцеперебування в просторі, а й

виявлення просторових координат щодо сусідніх об’єктів.

Отже, просторовість – це універсальна категорія діалектики, яка відбиває

зв’язки і взаємодію предметів та явищ навколишнього світу.

Просторові відношення – один з об’єктів філософії, логіки і лінгвістики. У

філософському плані категорія просторовості відображає основні форми

існування матерії. Як об’єкт філософії простір виражає співіснування і

відокремленість речей одна від одної, їхню протилежність, порядок

розташування однієї відносно іншої (Філософський словник, 1973, 420).

У мовній практиці просторовість визначається, з одного боку, як набір мовних

засобів (лексичних і граматичних), за допомогою яких встановлюються

просторові відношення суб’єктивної та об’єктивної дійсності, і з другого, -

як семантика, представлена цими засобами.

Реальне значення просторовості виражається іменниками таких розрядів:

1) назви населених пунктів і їх частин (місто, село, вулиця, двір, площа і

т.п.);

2) назви ділянок земельного рельєфу, географічних і космічних об’єктів (ліс,

гори, хмари, сонце, місяць);

3) назви адміністративно-територіальних одиниць (країна, держава, край);

4) назви вимірів простору (сторона, бік);

5) назви будівель і їх частин (дім, стіна , вікно, двері);

6) назви речей вжитку, що служать для розміщення людини:

а) назви транспортних засобів (віз, сани);

б) назви меблів (стілець, ліжко);

в) назви тари (корзина, сумка);

г) назви предметів для розміщення тварин (клітка і т.п.).

Сутність протиставлення об’єктності просторовості полягає у намаганні

розрізнити власне предметне субстанціальне значення і значення

характеризуючі.

Оскільки кожне явище граматичної будови за своєю природою двобічне, тобто має

як внутрішню, так і зовнішню сторони, то при характеристиці синкретичних

членів слід враховувати два моменти:

по-перше, внутрішню, значеннєву основу, в якій відбиваються реальні

відношення між предметами, явищами та їх ознаками;

по-друге, "способи вираження синкретичних членів речення відповідними

утвореннями, тобто певне формальне їх вираження" (Кротевич, 1959, 4).

Формальні засоби синтаксичної організації речення становлять, таким чином, ту

матеріальну основу, на якій має базуватися науковий аналіз семантико-

синтаксичної структури речення. Але формальні засоби синтаксису не можуть

стати об’єктом справжнього синтаксичного аналізу у відриві від їх семантико-

синтаксичних функцій.

У дослідженнях власне мовної організації смислу речення відомі два підходи:

"від значення" і "від форми". Обидва шляхи ефективні, але можливості їх

неоднакові.

Шляхом "від значення" досліджується різноманітність форм, які виражають певні

значення, шляхом "від форми" – різноманітні значення, які виражаються однією

формою (Арват, 1984, 14). Такий підхід до аналізу мовних явищ, в основу якого

покладено дослідження лінгвістичних одиниць "від значення до форми", є

результативним, оскільки його реалізація дає можливість простежити процес

функціонально-семантичного зближення структурно не тотожних засобів

вираження, саме тому ми і вибрали цей шлях.

Синкретичні другорядні члени речення з об’єктно-просторовим значенням

формуються в результаті семантико-синтаксичної взаємодії головного і

залежного елементів конструкції. Будучи факультативними із структурного

погляду компонентами речення, такі синкретичні словосполучення значно

розширюють і семантично ускладнюють його інформативний план, вносячи

додаткове повідомлення.

Актуальним є дослідження засобів вираження синкретичних другорядних членів

речення, які охоплюють два типи:

1) прийменниково-відмінкові конструкції;

2) відмінкові форми.

Найбільш поширеним засобом вираження синкретичних ДЧР є прийменниково-

відмінкові конструкції. У конструюванні зворотів велика роль відводиться

прийменникам. Зв’язок прийменника з певною відмінковою формою грунтується на

відповідності їх значень. Прийменникові звороти є більш синтаксичні, ніж

відмінкові. Таким чином, роль прийменників у вираженні синтаксичного зв’язку

і формуванні лексико-граматичного значення конструкції дуже велика. При

характеристиці конструкцій з об’єктно-просторовим значенням, особливої уваги

заслуговує стрижневий, поширюваний компонент (Андерш, 1987, 97). Позицію

підпорядковуючого елемента займають дієслова, оскільки це найбільш містка і

складна категорія та найбільш конструктивний у структурі речення компонент

(Васильєв, 1984, 35).

Дієслово як частина мови характеризується такою категоріальною семантикою,

яка може бути самодостатньою або самонедостатньою, тобто може не вимагати або

вимагати для своєї реалізації доповнення певними поширювачами (Андерш, 1987,

97).

У словосполученнях з об’єктно-просторовим значенням представлені

багаточисельні семантичні групи дієслів, серед яких найбільш продуктивними є

такі дієслова: руху (переміщення, пересування), зміни місцеположення,

спрямованої дії, розташування, перебування, буття, спостереження, праці,

стану та інші.

Функцію опорних членів зазначених конструкцій дієслова виконують у всіх

можливих для них формах, тобто в обох видових, усіх способових, часових,

особових, рядових і числових формах.

Домінуючим компонентом у конструкціях з синкретичним об’єктно-просторовим

значенням може виступати також предикативний прислівник (або слова категорії

стану), дієприкметник, дієприслівник та дієслівні форми на –но, -то.

Залежними членами аналізованих словосполучень бувають іменники конкретно-

предметної та просторової семантики. Під цими загальними значеннями

об’єднуються широкі шари лексики, наприклад, іменники, які є назвами різних

споруд, прибудов, приміщень, установ, організацій, держав, країв, відкритих

площ, водних просторів, населених пунктів і т.п.

До складу синкретичних другорядних членів речення можуть входити особові

займенники, які заступають іменники та субстантивовані прикметники. Однак

роль цих частин мови в аналізованих словосполученнях невелика.

Іменники – основний лексичний матеріал для вираження синкретичних другорядних

членів речення з просторовим значенням - репрезентовані формами усіх

непрямих відмінків, серед яких явно переважають прийменниково-відмінкові

форми, що більш точно і тонко передають різноманітні відтінки просторового

значення, ніж безприйменникові форми. Майже всі первинні прийменники, за

винятками прийменників без, для, про та чимало вторинних служать засобами

передачі різноманітних відтінків просторового значення.

Відмінкові форми на вираження об’єктно-локального значення представлені

конструкціями типу "дієслово + орудний відмінок іменника" та структурами із

залежним родовим і знахідним, що вказують на просторово-об’єктне значення,

наприклад, дістатися берега, перейти міст, проїхали село.

При цьому сполучення "дієслово + родовий просторового значення" утворюється

лише деякими дієсловами з префіксами до- (ді-) та окремими іменниками

просторової семантики і належать до малопродуктивних словосполучних утворень,

замість яких використовуються ідентичні за змістом конструкції з прийменником

до (дістатися до берега).

Конструкції, які включають до свого складу прийменники на вираження об’єктно-

просторового значення, відзначаються багатством структурно-семантичних типів.

Уся багатогранність і різноманітність просторовості членується на семантичні

підгрупи. Так, З.І. Іваненко в межах просторового значення виділяє чотири

різновиди: місця, шляху, кінцевого і вихідного пунктів переміщення (Іваненко,

1981, 31).

2. Синкретичні другорядні члени речення з об’єктно-просторовим значенням

місця дії

Синкретичні другорядні члени речення з частковим значенням місця дії

реалізуються прийменниково-відмінковими конструкціями іменниками таких

семантичних груп:

1) Назви конкретних предметів та об’єктів: одновимірних (дріт, роги, палиця,

стовп тощо), наприклад: Він на гарбі стоїть, силос скидає, озирнувся, а

старшокласниця його в низу, мов на гойдалці, на волячих рогах

колишеться (О.Г.) На стовпі забуто блищить електрична

лампочка (П.З.);

двовимірних (долина, підлога, колодязь, місто), наприклад: Помахавши усім, що

стоять біля колодязя, він бере курс на столицю радгоспу - Центральну

(О.Г.) Ти ж бачила, біля школи у нас їх повно сіють: цупкі, високі ... (О.Г.)

(до тривимірних);

тривимірних будь-якого типу (шафи, хата, погріб, сани, човен, віз, школа),

наприклад: Обідають вони на веранді ... (О.Г.) У вестибюлі

третього поверху чиясь невтомна рука направляла радіолу (П.З.);

2) назви осіб та істот (брат,

мати, баба, люди, син та інші), наприклад: Лукія підійшла і сіла

біля сина, розглядаючи його аж здивовано (О.Г.) Лукія зупиняється

біля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись зрозуміти,

чим вони на цей раз розлючені (О.Г.);

3) назви частин тіла та органів людини (спина, очі, плечі, жили, коліна, губи,

руки, рот тощо), наприклад: У атлантів на плечах покоїлося

небесне склепіння з сонцем і хмарами, у тебе - земля, в усій її красі й

скорботі, всеплодющості і тісноті (П.З.) На кожній руці в нього

знаходиться по годиннику, один спішить, другий відстає, так він поглядає на

той, що спішить, по ньому пасе (П.З.);

4) назви дерев і трав’яних рослин та їх частин (дерево, барвінок, ялинка,

квітка, очерет, суцвіття, горіх тощо), наприклад: Може моя чабанська радість -

це просто отака он тополя, а під тополею стіл, а на столі пляшка (О.Г.)

Мачуха теж присіла у холодку під горіхом (П.З.);

5) іменники з матеріально-речовинним значенням (цукор, сіль, сажа, молоко, вода,

кров тощо), наприклад: ... Він ще довго тримався на воді ...

(О.Г.) ... Ви скоро всі потонете в крові (П.З.);

6) власні імена та прізвиська, наприклад: Я завжди намагався стати якомога

ближче до Тоні. У неї (у Тоні) завжди було чим нас пригостити

... (О.Г.) У сполученнях з назвами осіб, істот посилюється об’єктне значення, а

послаблюється просторове.

Серед зібраного лексичного матеріалу є випадки функціонування в ролі

синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-просторовим значенням

займенників, що заступають іменники та субстантивовані прикметники

конкретно-предметної та просторової семантики, а також назви осіб, істот тощо.

Наприклад: Тільки в собі ти зможеш знайти справжню

причину страждань (О.Г.) Спогади ці завжди житимуть в мені

(П.З.)

Для вираження синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-просторовим

значенням місця дії в українській мові використовується до 60 конструкцій з

вивідними, простими і складними прийменниками та іменниками уже названих

семантичних груп у місцевому, родовому та орудному відмінках.

Один предмет, займаючи місце в просторі завжди оточені іншими предметами і

перебуває в певному положенні щодо них. Тому виділення одного матеріального

об’єкта з навколишнього середовища і фіксація його нашою свідомістю - це

визначення і його місцеперебування в просторі і виявлення місцеперебування

сусідніх об’єктів (Іваненко, 1981, 30).

Місце перебування чи переміщення предметів стосовно сусідніх об’єктів буває

дистантним і контактним. Дистантне місцеперебування або рух може відбуватися

без орієнтації або з орієнтацією на конкретний бік предмета (Верхній, нижній,

лицьовий, боковий тощо). Контактне перебування чи рух реалізується звичайно у

внутрішній або центральній частині предмета, на його поверхні або між рядом

об’єктів. Усі ці відношення між предметами об’єктивного світу узагальнюються

і типізуються в нашій свідомості і виражаються за допомогою певних лексичних

і синтаксичних мовних засобів.

Найчисельнішу групу синкретичних ДЧР з частковим значенням місця дії, що

виражають контактне місцеперебування, становлять конструкції "на + м.в." та

"в + м.в.", що вживаються при дієсловах таких семантичних груп:

1) Дієслова процесуальної семантики:

а) жити, читати, писати, дрімати, купатися, нарізати, горіти тощо: Льотчик

мовчки переглянувся з сивуватим командиром і почав неквапом

нарізати на сковороді яєчню (О.Г.) Влітку найчастіше вона спить

на канапі (П.З.) Іван Дімак згорів у бомбардувальнику (П.З.)

"Де ви спите?" "У будці!" (О.Г.);

б) дієслова, що характеризують динамічні явища в природі: сохнути, в'янути,

рости, цвісти, блищати тощо, наприклад: Між хмарами в гіллі самотнього

обгорілого дерева блищали віщі зорі ... (О.Г.) Скільки нас, окутаних

полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало

... (П.З.);

в) різноманітні видозміни вихідного стану предметів, речовин: парувати, кипіти,

диміти, набрякати, палати, жаріти тощо, наприклад: Він стоїть на узвишші коло

цямрини, а поруч, на сталевому тросі, яскраво жаріє,

палає на весь степ червона, як серце, торпеда (О.Г.) Вже випито першу чарку,

і молодий валашок парує у мисках (П.З.)

Інколи дієслова цієї семантичної групи вживаються в переносному значенні на

позначення суспільних явищ та явищ людського буття. Але такі приклади

зустрічаються дуже рідко.

2) Дієслова емоційного стану (настрою) та емоційних переживань: веселитись,

плакати, радіти, горювати, соромитись, тремтіти тощо: Похмурі зморшки посікли

вздовж, впоперек і навкіс йому чоло, надбрів'я, затремтіли в бровах

(О.Г.)

3) Дієслова конкретної дії, а саме:

а) із значенням руху: йти, їхати, пливти, тікати, трястися, стрибати тощо: В

їхньому віщі він, капітан, уже плавав кухарчуком на байді

(О.Г.) Ну, та на мені не покатаєшся (П.З.) Вони стрибають мені на

язик ...;

б) дієслова із загальним значенням надання руху об’єктові (суб’єктові):

двигтіти, хилитись, гойдати, вигніздюватись, вигинатися тощо: Трубка

вигиналася на столі мов чорна зміюка (П.З.) Знов вигніздюється на

телефонах, знов графіки, зведення, рапортування... (П.З.);

в) дієслова на позначення зміни кінетичного стану: падати, поринати, випинатися

тощо: Ось визиркують тугі нерозквітлі бутони, що випинаються на

вершечках (О.Г.).

4) Дієслова сприймання, а саме:

а) дієслова зорового сприймання: блищати, іскритися, миготіти, відбиватися тощо:

Ненажера Кузьма пластмасово поблискує на колосках, випиваючи з

них молоде молочко (О.Г.) Вона всміхається вже іскриться в

краплинках сліз ... (П.З.);

б) дієслова слухового сприймання, смаку, нюху: звучати, шарудіти, шуміти,

цівкати, дзвеніти, пахнути тощо: Тільки ластівки цівкають у гнізді

, приліпленому у кутку, під стелею (П.З.);

в) дієслова мовлення: говорити, балакати, кричати, голосити тощо: Така будова,

найбільший в Європі канал, в газетах про нього кричимо, і така

неувага до цих справді героїчних людей (О.Г.) Транзистор в кишені чи

в пазусі за ним говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до

власного тіла (О.Г.).

5) Дієслова на позначення кількісних і якісних змін фізичного та емоційного

стану людини або істоти: чаїтися, покоїтися, зникати, помирати, горіти, гибнути

тощо: Тоді як вони випещуються на м’яких постелях, а той гибне на

твердому, як камінь сталі, столі (П.З.) Вона чує про якісь перевантаги,

коли навіть очей не закриєш і кров стає важкою у жилах (О.Г.).

6) Дієслова та предикативи (бути, існувати, знаходитися, зоставатися тощо):

Мовчки п’ють усі, п’є Петрусь, п’ють друзі, п’є і Сіробаба, обнявши руками

цебро, аж крапельки зостаються на його вусах (О.Г.) На

тій Марковій скрині було написано: "Грунти Української РСР", і в

довгастих ящичках все наше багатство знаходиться (П.З.).

Синкретичні другорядні члени речення із частковим значенням місця дії можуть

залежати також від дієприкметників, що виконують у реченні напівпредикативну

та предикативну функції. Дієприкметники поєднуються з іменниками тих же

семантичних розрядів, що й дієслова, і позначають в основному стан, фізичні

якості та властивості.

Синкретичні другорядні члени речення з частковими значеннями місця дії можуть

бути виражені іменником, що означає конкретну ділянку, обмежену частину

простору: Коли я бачу свою матір, вона завжди копирсається у землі

(О.Г.) ... Він бачив твоє зображення у воді (П.З.)

Для вираження синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-просторовою

семантикою в українській мові вживаються численні прийменниково-відмінкові

конструкції: "на + м.в.", "в + місц.в." тощо.

Значення контактного місцеперебування реалізується прийменниково-відмінковою

конструкцією "на + м.в.". За допомогою прийменника на конструкція

набуває значення зовнішнього контакту місцеперебування, тоді як конструкція "в

+ місц.в." виражає внутрішнє контактне місцеперебування.

Найчисельнішу групу серед зворотів з прийменником на становлять

конструкції, опорним компонентом яких виступають дієслова конкретної дії, а

саме: сидіти, спати, лежати, стояти, висіти тощо.

При дієслові спати вживаються іменники, що позначають: назви меблів та

предметів, назви частин будівель, назви частин тіла, назви засобів переміщення,

назви дерев та інших конкретних предметів, наприклад: Син дуже любить спати

на сіні (П.З.) Віталик спить надворі, на розкладайці (О.Г.)

Де тільки не доводилось йому спати за роки війни ... на

снігу, підклавши під голову власний кулак, на обозних возах

, на рудій, слизькій глині, на потолоченій траві

... (П.З.)

Іменники названих функціонально-семантичних груп вживаються і в конструкціях,

де підпорядковуючим компонентом виступають дієслова:

- лежати: А на долоні лежить в неї білосніжний уламок коралової

гілки! (О.Г.) Розвідники лежать на розстелених плащ-палатках

, припавши до землі всім тілом і прислухаються, чи не йде ворог (О.Г.) В пасмах

споминів виринула ніч, коли вони лежали на ліжках у своїй сто

четвертій кімнаті (П.З.);

- сидіти: Шаптала сів на ліжкові, звісивши ноги, привітно

посміхався до незнайомого (П.З.) У глибині двору на східцях веранди,

сидить і сама чабаниха Дорошенчиха (О.Г.) Присіла Ліна на ослоні

у затінку горіха і почуває як все в ній трепеще ... (О.Г.);

- стояти: Якось закохана пара, мабуть, саме стоїть зараз на тому

камені, де Ліна недавно стояла (О.Г.). Вже ось вона стоїть зверху

на бетонному крузі, і свіжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце

(О.Г.).

При дієслові висіти найчастіше вживаються іменники на позначення конкретних

просторових об’єктів (стіна, тин, двері та інші), наприклад: Замок висів

на дверях - неприступний і загадковий, як розвідницький шифр (П.З.) Рушник

висів на гвіздку такий, що його гидко взяти в руки (О.Г.) Русяве

Тоніне волосся вже розпустилось і висить їй на плечах (О.Г.)

Почати хоч би з того, що планшет висів на довжелезному

ремінці, ... плутався між ногами у Степана (П.З.)

Крім названих дієслів, дану функціонально-семантичну групу доповнюють й інші

дієслова конкретної дії, наприклад: На його плескуватому лиці

малювалася ностальгія за сповненими злоби і несправедливості вчинками (П.З.).

Цікаву групу прийменниково-відмінкових конструкцій "на + місц.в." становлять

еліптичні речення, тобто звороти, в яких відсутній опорний компонент -

дієслово. Еліпсоване дієслово в таких реченнях може мати конкретні значення

місцезнаходження, буттєвості, перебування в стані, наприклад: А на долоні

в неї ... білосніжний уламок коралової гілки! (О.Г.) На тій, Марковій скрині

було написано: "Грунти Української РСР", і в довгастих ящичках

- все наше багатство ... (П.З.)

Синкретичні другорядні члени речення з частковим значенням внутрішнього

контактного місцеперебування реалізується прийменниково-відмінковими

конструкціями "в + місц.в." та "серед, посеред + род.в." вказує на місце, у

центрі якого відбувається дія чи перебуває щось. Прийменник серед надає

звороту значення реалізації дії чи перебування когось (чогось) у центрі певних

площин або в просторі, оточеному рядом предметів чи осіб.

Синтаксично залежний компонент у сполученнях названого типу найчастіше

виражений іменниками таких розрядів:

1) особові і неособові назви у множині (серед дівчат, серед них, серед нас та

ін.). Були там серед нас і майори, і капітани - всі

переучувались на цивільний кшталт ... (О.Г.) Це ж він і зараз лежить,

мабуть, на спориші серед товаришів, помелює ногами... (О.Г.);

2) назви обмежених просторових об'єктів або предметів, наприклад: Потім

став з брязкотом ритись серед свого радіомотлоху,

перебирав, ліпив якісь дротики в металевій грубій коробці. Це ж він і зараз

лежить на спориші серед товаришів, серед розкиданих підручників

, ... а коли вже надто втомиться, тоді підведе голову (О.Г.);

3) збірні назви, наприклад: ... зараз серед залізяччя валяються,

біліючи на сонці, ще й величезні суднові манометри (О.Г.). За хатою в

Дорошенчихи кілька вуликів стоять серед кущів винограду (О.Г.).

Як тяжко, сумно і непевно було навколо, серед дерев

, мурашників-землянок і кладовищ печей (П.З.).

Конструкції "посеред + род.в." передають ті ж самі значення, що й прийменникові

конструкції "серед + род.в.". Більшість підпорядкованих компонентів цих

конструкцій має просторове значення. Наприклад: Де тільки не доводилося

Страницы: 1, 2