Курсовая: Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки

Курсовая: Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки

Витрати свіжої води в Україні на одиницю виробленої продукції

значно перевищують такі показники у розвинутих країнах Європи:

Франції - в 2,5 раза, ФРН - в 4,3, Великобританії та Швеції - в

4,2 раза.

Забезпечення водою населення України в повному обсязі

ускладнюється через незадовільну якість води водних об'єктів.

Якість води більшості з них за станом хімічного і бактеріального

забруднення класифікується як забруднена і брудна (IV - V клас

якості). Найгостріший екологічний стан спостерігається в басейнах

річок Дніпра, Сіверського Дінця, річках Приазов'я, окремих

притоках Дністра, Західного Бугу, де якість води класифікується як

дуже брудна (VI клас). Для екосистем більшості водних об'єктів

України властиві елементи екологічного та метаболічного регресу.

До основних забруднюючих речовин належать нафтопродукти,

феноли, азот амонійний та нітритний, важкі метали тощо.

Для переважної більшості підприємств промисловості та

комунального господарства скид забруднюючих речовин істотно

перевищує встановлений рівень гранично допустимого скиду (далі -

ГДС). Це призводить до забруднення водних об'єктів, порушення норм

якості води.

Основними причинами забруднення поверхневих вод України є:

скид неочищених та не досить очищених комунально-побутових і

промислових стічних вод безпосередньо у водні об'єкти та через

систему міської каналізації;

надходження до водних об'єктів забруднюючих речовин у процесі

поверхневого стоку води з забудованих територій та сільгоспугідь;

ерозія грунтів на водозабірній площі.

Якісний стан підземних вод внаслідок господарської діяльності

також постійно погіршується. Це пов'язано з існуванням на

території України близько 3 тис. фільтруючих накопичувачів стічних

вод, а також з широким використанням мінеральних добрив та

пестицидів. Найбільш незадовільний якісний стан підземних вод у

Донбасі та Кривбасі. Значну небезпеку в експлуатаційних

свердловинах Західної України становить наявність фенолів (до 5 -

10 гранично допустимих концентрацій - далі ГДК), а також

підвищення мінералізації та зростання вмісту важких металів у

підземних водах Криму.

Проблема екологічного стану водних об'єктів є актуальною для

всіх водних басейнів України. Що ж до Дніпра, водні ресурси якого

становлять близько 80 відсотків водних ресурсів України і

забезпечують водою 32 млн. населення та 2/3 господарського

потенціалу країни, то це одне з найважливіших завдань економічного

і соціального розвитку та природоохоронної політики держави. Це

зумовлено складною екологічною ситуацією на території басейну,

оскільки 60 відсотків її розорано, на 35 відсотках земля сильно

еродована, на 80 відсотках - трансформовано первинний природний

ландшафт. Водосховища на Дніпрі стали акумуляторами забруднюючих

речовин. Значної шкоди завдано північній частині басейну внаслідок

катастрофи на Чорнобильській АЕС; в критичному стані перебувають

малі річки басейну, значна частина яких втратила природну

здатність до самоочищення. У катастрофічному стані знаходяться

річки Нижнього Дніпра, де щорічно має місце ускладнення

санітарно-епідеміологічної ситуації, знижується вилов риби, бідніє

біологічне різноманіття.

Значної шкоди екосистемі Дніпра поряд із щорічним

забрудненням басейну органічними речовинами (40 тис.тонн),

нафтопродуктами (745 тонн), хлоридами, сульфатами (по 400

тис.тонн), солями важких металів (65 - 70 тонн) завдає забруднення

біогенними речовинами внаслідок використання відсталих технологій

сільськогосподарського виробництва, низької ефективності

комунальних очисних споруд.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з

найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони та

відтворення водних ресурсів. 27 лютого 1997 року Верховною Радою

України затверджена Національна програма екологічного оздоровлення

басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Основною метою

Національної програми є відновлення і забезпечення сталого

функціонування Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання,

екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і

господарської діяльності та захисту водних ресурсів від

забруднення та виснаження.

Не в кращому, а подекуди і в гіршому стані перебувають

басейни інших річок України (Сіверського Дінця, Дністра, Західного

Бугу, Південного Бугу, басейни річок Приазовської та

Причорноморської низовин). Тому мета та стратегічні напрями,

визначені Національною програмою для Дніпра, є аналогічними і для

інших водних басейнів України.

Системний аналіз сучасного екологічного стану басейнів річок

України та організації управління охороною і використанням водних

ресурсів дав змогу окреслити коло найбільш актуальних проблем, які

потребують розв'язання, а саме:

надмірне антропогенне навантаження на водні об'єкти внаслідок

екстенсивного способу ведення водного господарства призвело до

кризового зменшення самовідтворюючих можливостей річок та

виснаження водноресурсного потенціалу;

стала тенденція до значного забруднення водних об'єктів

внаслідок неупорядкованого відведення стічних вод від населених

пунктів, господарських об'єктів і сільськогосподарських угідь;

широкомасштабне радіаційне забруднення басейнів багатьох

річок внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС;

погіршення якості питної води внаслідок незадовільного

екологічного стану джерел питного водопостачання;

недосконалість економічного механізму водокористування і

реалізації водоохоронних заходів;

недостатня ефективність існуючої системи управління охороною

та використанням водних ресурсів внаслідок недосконалості

нормативно-правової бази і організаційної структури управління;

відсутність автоматизованої постійно діючої системи

моніторингу екологічного стану водних басейнів акваторії Чорного

та Азовського морів, якості питної води і стічних вод у системах

водопостачання і водовідведення населених пунктів і господарських

об'єктів.

9. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ

Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає

вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно

допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь,

лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість

агроландшафту. Розораність земель є найвищою в світі і досягла 56

відсотків території країни і 80 відсотків сільськогосподарських

угідь. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель

призводить до зниження родючості грунтів через їх переущільнення

(особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури,

водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними

наслідками.

З грунтом щороку виноситься 11 млн. тонн гумусу, 0,5 млн.

тонн азоту, 0,4 млн. тонн фосфору і 0,7 млн. тонн калію. Щорічні

еколого-економічні збитки від ерозії грунтів дорівнюють 9,1 млрд.

гривень.

Значної екологічної шкоди земельні ресурси зазнають через

забруднення грунтів викидами промисловості (важкі метали, кислотні

дощі тощо) та використання засобів хімізації в аграрному секторі.

Понад 40 відсотків органіки, отримуваної в результаті діяльності

великих тваринницьких комплексів та птахофабрик, з потенційних

органічних добрив перетворюються на джерела забруднення довкілля.

Ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії

на Чорнобильській АЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4,6 млн.

гектарів земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн.

гектарів ріллі. З використання вилучено 119 тис. гектарів

сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. гектарів ріллі.

10. КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Мінерально-сировинна база є основою виробництва понад 90

відсотків продукції важкої промисловості. На частку

мінерально-сировинного комплексу припадає третина виробничих

фондів, близько 40 відсотків капітальних вкладень, майже п'ята

частина трудових ресурсів. Приблизна вартість промислових запасів

основних видів корисних копалин дорівнює 14,8 трлн. гривень.

За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних

ресурсів Україна випереджає такі розвинуті країни світу як США,

Канада, Англія, Франція, Китай та інші. В Україні виробляється

близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних

ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість України випускає

продукції на 25 - 28 млрд. доларів США (у цінах світового ринку).

На території України виявлено близько 8 тисяч родовищ, понад

90 видів корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне

значення. Серед них нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові,

уранові руди, вугілля, сірка, ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі

глини, будівельні матеріали, питні, мінеральні води.

До промислового освоєння залучено від 40 до 75 відсотків

розвіданих запасів основних видів корисних копалин.

Подальший розвиток мінерально-сировинного комплексу України

потребує негайного розв'язання на державному рівні проблем, які

істотно гальмують розширення мінерально-сировинної бази, її

екологічну реабілітацію та раціональне використання.

Сьогодні немає чіткого механізму управління і належного

державного нагляду за використанням і охороною надр, що призводить

до безгосподарного ставлення гірничодобувних підприємств до

мінеральної сировини та зростання необгрунтованих її втрат.

Через недосконалі технології видобування та переробки

мінеральної сировини, незадовільне вирішення питань комплексного

освоєння родовищ у надрах залишаються і втрачаються:

- до 70 відсотків розвіданих запасів нафти;

- до 50 відсотків солей;

- до 28 відсотків вугілля;

- до 25 відсотків металів.

Нерозв'язаною є проблема геологічного вивчення і використання

техногенних родовищ корисних копалин - відвалів видобутку і

відходів збагачення та переробки мінеральної сировини, які містять

цінні корисні копалини і мають промислове значення. Вже сьогодні в

Україні обсяги цих відходів перевищують 25 млрд. тонн, займаючи

площу понад 150 тис. гектарів. З кожним роком їх кількість

збільшується. Таким чином в Україні утворено сотні великих,

середніх та малих техногенних родовищ різних корисних копалин,

придатних для промислового освоєння. Потенційна вартість

техногенних родовищ за попередніми розрахунками обчислюється

десятками млрд. доларів США. Така маса вторинних продуктів у

перерахунку на 1 кв. кілометр території України перевищує

аналогічний показник для США у 6 разів та у 3 рази - для держав

Європейського Союзу.

11. АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ

Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах

країни свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом

уваги до цих питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи

не досить ефективні і не зумовлюють змін у тенденції погіршення

стану довкілля. Структура промислового виробництва, що склалася в

Україні, пов'язана з розвитком енергетичної,

гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної та машинобудівної

промисловості і характеризується інтенсивним споживанням енергії,

сировинних, водних і земельних ресурсів, а також збільшенням

навантаження на довкілля. В Україні в 1996 році було викинуто в

атмосферу близько 6,34 млн.тонн забруднюючих речовин, в тому числі

4,76 млн.тонн - зі стаціонарних джерел, 1,58 млн.тонн - з

пересувних. За період 1992 - 1996 рр. загальний обсяг викиду

забруднюючих речовин в атмосферне повітря скоротився зі

стаціонарних джерел на 45 відсотків, з пересувних - на 12

відсотків. Останні викидають 85 відсотків свинцю, 49 відсотків

окису вуглецю та 31 відсоток вуглеводнів.

З галузей промисловості найбільше забруднюють атмосферу

енергетика (32 відсотки), металургія (27 відсотків), вугільна

промисловість (23 відсотки).

Україна займає восьме місце в світі як емітер СО2 в

енергетичній галузі, її частка становить 2,35 відсотка

загальносвітових викидів цієї речовини енергетикою.

12. РОСЛИННИЙ СВІТ ТА ЛІСОВІ РЕСУРСИ

Флора нижчих і вищих видів рослин України нараховує понад

25000. За спектром основних життєвих форм всі види судинних рослин

поділяються на дерева, кущі, напівкущі, багаторічні трав'янисті

рослини, дворічні та однорічні. Флора судинних рослин України

налічує понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів офіційно

визнані лікарськими в Україні, хоча майже 1100 видів флори України

мають біологічно активні речовини, які мають лікувальні

властивості, а їх сировина в світовій практиці використовується

при виготовленні лікарських препаратів.

Але тривале безконтрольне використання природних ресурсів

багатьох цінних лікарських рослин, інтенсифікація господарського

використання територій з наявністю лікарських рослин, несприятлива

екологічна ситуація в зоні з високим ресурсним потенціалом після

аварії на Чорнобильській АЕС спричинили кризовий стан ресурсів

більшості дикорослих лікарських рослин.

На сьогодні лікарські рослини ростуть на площі, що становить

менше 10 відсотків території України. В Україні в цілому близько

85 відсотків лікарської рослинної сировини збирається в природних

місцезростаннях видів лікарських рослин. З кожним роком

збільшуються площі та різноманіття культивованих лікарських

рослин, однак їх кількість, як правило, не перевищує 15 видів.

Багато лікарських рослин неможливо вирощувати в культурі у зв'язку

зі складністю агротехніки та рядом інших причин.

Протягом останніх 10 - 15 років видовий склад лікарських

рослин майже не змінився, водночас обсяг заготівлі як у цілому,

так і по окремих видах суттєво зменшується кожні 3 - 5 років,

оскільки зменшуються природні запаси цих рослин внаслідок

інтенсивного господарського використання земель, на яких вони

ростуть, та заготівлі їх сировини без урахування норм та правил

збору, що, в свою чергу, веде до виснаження ресурсів лікарських

рослин. При цьому попит фармацевтичної промисловості України на

сировину дикорослих лікарських рослин залишається великим.

Загальний обсяг лісокористування в Україні становить

14,4 млн. куб. метрів, у тому числі основного користування - 6,7

млн. куб. метрів, що задовольняє потреби народного господарства

лише на 25 - 27 відсотків. У зв'язку з дефіцитом деревини щорічна

потреба в її завезенні становить 30 млн. куб. метрів.

Хибна практика планування екстенсивного лісокористування

призвела до значного виснаження лісів, зниження загальної

продуктивності їх ценозів, погіршення товарної структури

лісосічного фонду. Так, у повоєнні роки допускалося перевищення

розрахункової лісосіки в 1,5 - 2 рази, що спричинило зміну вікової

структури лісів, збільшення частки похідних (до 13 відсотків) і

менш продуктивних деревостанів. Сьогодні найбільшу площу займають

молодняки (45,4 відсотка) і середньовікові насадження (37,7

відсотка), достигаючі і стиглі деревостани становлять відповідно

лише 10,1 відсотка і 6,8 відсотка, що в 1,5 - 2 рази нижче

оптимальних значень. Інтенсифікація проміжного користування в

останні роки призвела до того, що фактичні запаси достигаючих і

стиглих деревостанів становлять більше половини потенційно

можливих, а частка насаджень з низькими повнотами (0,6 - 0,3)

досягає 24 відсотків. У зв'язку з цим під час рубок головного

користування щороку недобирають 5 млн. куб. метрів деревини.

Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та

інтенсивністю антропогенного впливу, так і зростаючим техногенним

навантаженням, що порушує природну стійкість і

середовищно-формуючі функції лісових екосистем. Лише за останнє

десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис.

гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію

на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує

обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної

безпеки лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на

площі 4000 гектарів.

Порушення природної стійкості лісів призводить до збільшення

вразливості насаджень. На кінець 1996 року загальна площа

осередків шкідників і хвороб лісу становила 396,1 тис. гектарів.

13. ЗАПОВІДНА СПРАВА. ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним

обгрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу,

зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток

колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до

знищення майже 70 відсотків цінних природних комплексів і

ландшафтів України.

Площа природно-заповідного фонду України зростає повільними

темпами і становить на сьогодні лише 2 млн. гектарів, або 3,4

відсотка території країни, що є недостатнім гарантом для

забезпечення збереження і відтворення генофонду тварин і рослин та

різноманіття природних екосистем, насамперед на лівобережжі

лісостепової зони, Придніпров'ї та в степовій частині Криму, де

під охорону взято лише 0,2 - 0,7 відсотка територій.

Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки

через недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну та

лабораторну базу нині не виконують функцій щодо збереження та

відновлення рідкісних і типових видів флори і фауни.

В умовах економічної та екологічної кризи при переході до

ринкових відносин та різних форм власності без ефективних заходів

з боку держави процес деградації генофонду флори і фауни, ценозів,

екосистем та ландшафтів стане незворотним.

14. ТВАРИННИЙ СВІТ, МИСЛИВСТВО ТА РИБНІ РЕСУРСИ

На території України нині відомо близько 45 тис. видів

тварин, серед яких - понад 700 видів хребетні, решта -

безхребетні. Основними проблемами у галузі охорони і регулювання

використання тваринного світу є його недостатня вивченість,

відсутність достовірних даних щодо запасів промислових видів та

обсягів їх добування, погіршення природних умов існування диких

тварин через зростаючий антропогенний вплив та послаблення їх

охорони від незаконного використання та знищення. Зараз до

Червоної книги України занесено 382 види рідкісних і таких, що

перебувають під загрозою зникнення, тварин.

Ведення мисливського господарства здійснюється переважно

екстенсивним шляхом, що є наслідком скорочення обсягів штучного

розведення та випуску в природу мисливської фауни, проведення

біотехнічних заходів, послаблення охорони мисливських угідь.

Недостатня увага приділяється оптимізації статево-вікової

структури поголів'я мисливських парнокопитних тварин, поліпшення

їх генофонду.

Важливою складовою біоресурсів є запаси риби та інших водних

тварин. Протягом останніх років на більшості водойм

спостерігається тенденція до зниження загального вилову риби.

Основними факторами, що стримують розвиток рибного господарства і

негативно позначаються на процесах відтворення запасів риби та

інших водних живих ресурсів, насамперед цінних їх видів, є

забруднення водних об'єктів, необгрунтоване водоспоживання,

порушення гідрологічного режиму, відсутність ефективних

рибозахисних та рибопропускних пристроїв на гідротехнічних

спорудах, послаблення державного контролю за виловом і реалізацією

водних живих ресурсів.

15 Техногенні катастрофи та стихійні лиха.

Внаслідок диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, які допускалися

протягом багатьох років у командно-адміністративній економіці, територія

України зазнала значних техногенних навантажень на природне середовище , яке

у 4-5 разів перевищує аналогічні навантаження у розвинених державах. У

середньому в країні на 1 чоловіка припадає основних виробничих фондів на суму

43,1 грн., а на 1 км2 території - 3721 грн. (у цінах 1993 р.). Найвище

техногенне навантаження характерне для таких індустріальних областей, як

Донецька, Дніпропетровська, Запорізька.

У структурі промислового потенціалу України потенційно небезпечні виробництва

мають значну питому вагу. В цілому по країні на них припадає близько 40 %

вартості промислово-виробничих основних фондів, близько третини обсягів

виробництва. Особливо багато потенційно небезпечних виробництв зосереджено в

Луганській, Донецькій, Івано-Франківській, Київській областях. Вартість

промислових виробничих основних фондів у Донецькій, Луганській і

Дніпропетровській областях становить понад половину їхньої вартості в Україні

в цілому.

Криза в економіці, яка супроводжується збільшенням частки застарілих

технологій і обладнання, зниженням рівня модернізації, оновлення виробництва

підвищує ризик техногенних катастроф. Аналіз вікової структури обладнання

народного господарства свідчить про старіння основних фондів. Наприклад, у

1992 р. середній вік усього обладнання на промислових підприємствах України

становив 12 років. На промислових підприємствах середній вік парових турбін

становив 27 років, парових котлів - 18 років. Середній вік обладнання на

хімічних заводах становив 12 років, а генераторів до парових і газових турбін

- 19 років.

Значною є частка застарілого обладнання в Дніпропетровській, Донецькій,

Луганській і Харківській областях, тобто в областях з високим рівнем

індустріального розвитку.

2.

Основні напрями державної політики України у галузі

охорони довкілля та використання природних ресурсів.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони

довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки розроблено відповідно

до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення

екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на

території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи -

катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду

Українського народу є обов'язком держави.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна

базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів , але ця

система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти

швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів , вміти пристосовуватися до

змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання

екологічної кризи

та забезпечення природоохоронної функції держави .

Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.

Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої

цілеспрямованості,

формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню

відносин у галузі екології, застосуванню превентивних,

оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та

фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів

і юридичної відповідальності за порушення екологічного

законодавства.

Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про

охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у

двох напрямах:

1. складання і затвердження екологічних нормативів

природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря,

рослинності тощо);

2 .складання і затвердження комплексу еколого-економічних

показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю

господарчих структур.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня

1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення

екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є

обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу

до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати

шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій

сфері Україна має такі закони та акти: “Про охорону навколишнього природного

середовища";

"Про тваринний світ" ;

"Про природнозаповідний фонд" ;

"Про охорону атмосферного повітря" ;

“Лісовий кодекс України” ;

“ Водний кодекс України” ;

” Земельний кодекс України” ;

“Кодекс України про надра” ;

Також першочергово плануется підготувати проекти законів України про

рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з

особливими умовами природокористування;

Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує

Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих

порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль,

Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.

Формує, забеспечує та реалізує державну політику в галузі охорони

навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення

природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища

та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки) , тобто саме це Міністерство

здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний

контроль щодо охорони, використання і відтворення.

Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню

біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів,

насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології,

гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат,

молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної

інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду,

Донецького ботанічного саду та інших; Інститутів Української академії

аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології,

ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва,

селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри

екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з

науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри,

лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема

Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український

науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього

природного середовища та ядерної безпеки.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи

нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторінгу.

Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів

екологічної

діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку

і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов

функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо

екологічної

безпеки, збереження природного середовища та раціонального

природокористування.

Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу

довкілля

повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

· екологічно раціональне використання природного та соціально-

економічного

потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності

суспільства;

· соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення

проблем, які

виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ,

техногенних аварій та катастроф;

· розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження

біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання

антропогенній

зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення

довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною

системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної

інформації

для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних

середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих

рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та

екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади,

удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання

зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і

заходів.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною

програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями,

територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії

відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та

установ незалежно від форм власності.

Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу

довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми

екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи

виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і

обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні

рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки,

раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.

Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля

України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на

локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які

відповідно охоплюють:

· території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон

великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних

зон та інших спеціально визначених просторових одиниц ;

· територію Автономної Республіки Крим та території областей України;

· території промислово-економічних регіонів, басейнів великих

річок та України в цілому.

Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на

зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють

види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують

екологічні, соціальні та економічні умови.

ОСНОВНІ ПРІОРИТЕТИ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА І

РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують

значних коштів. Однак протягом найближчих 5 - 10 років країна буде дуже

обмежена у коштах,

необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та

забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому

необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою

відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З

цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України,

необхідно враховувати такі основні критерії і чинники:

· погіршення здоров'я людей через значну забрудненість

довкілля;

· втрати, що призводять до зниження продуктивності народного

господарства,

зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних

ресурсів;

· погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди

біологічному та

ландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам,

річкам,

землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;

· еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання

природних ресурсів належать:

1. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і

7. збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань:

· зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;

· захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у

великих містах і промислових центрах;

· захист і збереження земельних ресурсів від забруднення,

виснаження і нераціонального використання;

· збереження і розширення територій з природним станом

ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і

рекреаційних територіях;

· підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

· знешкодження, утилізація та захоронення промислових та

побутових відходів;

· запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та

припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист

підземних вод від забруднення;

· збереження та відродження малих річок, здійснення управління

водними рес-ми на

основі басейнового принципу;

· завершення створення державної системи моніторингу

навколишнього природного середовища;

· створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій

у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-

техногенного походження;

· забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії

військово-промислового комплексу;

· здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю

Збройних Сил України;

· розробка механізмів реалізації схем природокористування;

· впровадження дійових економічних складових впливу на систему

природокористування;

· створення системи екологічної освіти, виховання та

інформування.

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних

ресурсів та

забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі

міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які

спрямовуються на втілення

визначених пріоритетів.

ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА В ПРОМИСЛОВОСТІ

Головним завданням на найближчу перспективу є запобігання збільшенню

рівня забруднення та виснаженню природних об'єктів.

Розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує:

· здійснення перебудови техногенного середовища, технічного

переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх

наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій,

безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосування

відновлюваних джерел енергії, розв'язання

проблем знешкодження і використання всіх видів відходів;

· налагодження ефективного екологічного контролю за

науково-дослідними роботами із створення об'єктів штучного походження,

їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління

техногенними навантаженнями, раціональним використанням природних

ресурсів і розміщенням продуктивних сил;

· проведення класифікації регіонів України за рівнями

техногенно-екологічних навантажень, створення карт техногенно-екологічних

навантажень;

· розробки методології визначення ступеня екологічного ризику для

довкілля, обумовленого техногенними об'єктами;

· проведення досліджень з метою створення системи моделей

моніторингового контролю за об'єктами спостережень у

промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті і сільському

господарстві.

1) Металургійна промисловість

Виходячи зі світового досвіду та системного аналізу екологічних

проблем металургійного комплексу стратегічними напрямами діяльності у

цій галузі є:

· комплексна структурна перебудова галузі;

· підвищення ефективності використання сировинних та енергетичних

ресурсів до світового рівня;

· зниження частки продукції, що її отримують у мартенівському

виробництві, і розширення використання конверторного її виробництва;

· перехід на екологічно чисті технології в головних ланках

виробничого ланцюга металургійного циклу.

Програма розв'язання екологічних проблем металургійної промисловості

має передбачати:

· проведення поглибленого екологічного аудиту на всіх

металургійних комплексах України;

· розроблення екологоорієнтованих критеріїв структурної

перебудови металургійного комплексу України, яка б грунтувалася на

результатах аудиту металургійної промисловості;

· розроблення програми першочергових заходів у металургійному

комплексі з метою зменшення кількості викидів твердих часток у повітря та

поліпшення якості довкілля;

· удосконалення нормативно-методичних засобів регулювання

викидів забруднюючих речовин металургійної промисловості;

· розроблення та впровадження механізму узгодження рівня

допустимих викидів з темпами модернізації технологій і структурної перебудови

в металургійній промисловості;

· реалізацію комплексу програм з переробки та утилізації

твердих відходів.

2) Хімічна та нафтохімічна промисловість

Враховуючи напрями розвитку галузі, а саме:

· удосконалення структури галузі, розроблення пріоритетних

напрямів її розвитку;

· розвиток вітчизняної мінеральної сировинної бази;

· створення виробництв базових продуктів;

· впровадження наукоємних технологій, спрямоване на комплексне

використання сировини, енергоресурсів та цільових продуктів, стратегічними

завданнями програми є:

· розроблення та впровадження передових маловідходних та

безвідходних ресурсозберігаючих технологій;

· комплексне очищення газових викидів і стічних вод з

одночасною утилізацією

вилучених продуктів та подальшою переробкою їх;

· проведення науково-технічних робіт, спрямованих на зниження

аварійних ситуацій та їх запобігання на підприємствах галузі;

· розроблення та здійснення програм створення високоефективних

систем очищення газових викидів та стічних вод;

· здійснення програм комплексної переробки відходів;

· здійснення програм щодо виведення з експлуатації виробництв з

екологічно недосконалими технологіями в усьому технологічному циклі.

3) Нафтогазова та нафтопереробна промисловість

Для вирішення питань цієї отраслі необхідно:

· здійснити комплексну сертифікацію нафтогазових об'єктів;

· розробити заходи щодо підвищення екологічної безпеки

технологічних процесів на цих об'єктах;

· внести зміни і доповнення до діючих норм технологічного

проектування та експлуатації об'єктів нафтогазової та

нафтопереробної промисловості з питань, що стосуються вимог

екологічної безпеки та охорони довкілля;

· розробити і впровадити у виробництво технологічні програми

переробки відходів і відпрацьованих нафтопродуктів з метою поліпшення

екологічного стану довкілля;

· впровадити у виробництво технології щодо зменшення викидів у

атмосферу летких органічних сполук;

· розробити комплексні технології очищення води та грунту від

забруднення вуглеводнями;

· розробити та впровадити систему оцінки і прогнозування

поширення забруднення підземних вод нафтою та нафтопродуктами;

· розробити нормативні документи щодо визначення і розрахунку

шкідливих викидів з основних джерел підприємств нафтопереробної

промисловості.

Також існують проблеми зовнішнього рівня , вони стосуються питань використання

продуктів діяльності нафтопереробного та газового комплексу (бензину,

дизельного пального, мазуту, газу) в інших галузях господарства і

пов'язані насамперед з низькою якістю вироблюваного пального.

Для розв'язання цих проблем необхідно:

· припинити випуск нафтопродуктів, що містять сполуки свинцю;

· збільшити глибину переробки нафти шляхом будівництва на

основних нафтопереробних підприємствах установок каталітичного риформінгу;

· впровадити на нафтопереробних підприємствах технологічні

процеси гідроочистки дизельного та авіаційного пального з одночасним

вир-ом сірки;

· розробити технології виробництва моторного пального з

альтернативних видів сировинних ресурсів;

розробити і впровадити способи і технології використання на транспорті

газових та альтернативних видів пального.

4) Машинобудівна промисловість

Основою здійснення природоохоронної політики в галузі мають стати:

· істотне зменшення викидів забруднюючих речовин підприємств

машинобудівного комплексу в довкілля;

· впровадження екологічно чистих технологій в усіх напрямах

діяльності машинобудівного виробництва, зокрема вирішення питань утилізації

і знешкодження токсичних відходів гальванічного виробництва.

5) Видобувна промисловість

Для розв'язання екологічних проблем у видобувній промисловості

необхідно:

· здійснити модернізацію та технічне переозброєння підприємств галузі;

· розробити та впровадити системи запобіжного технологічного

моніторингу навколишнього природного середовища на об'єктах з підвищеним

екологічним ризиком;

· збільшити виробництво енергетичного вугілля в результаті

скорочення видобутку коксівного вугілля;

· вдосконалити технологічні процеси мокрого збагачення вугілля з

метою ефективного вилучення з нього сірки;

· розробити і впровадити технологічні процеси та обладнання для

використання енергетичного потенціалу шахтного метану;

· розробити і впровадити технологічні схеми очищення та

використання мінералізованих шахтних вод;

· розробити і впровадити технології та обладнання для

використання відвалів

пустої породи з метою одержання з них сировини для будівельної індустрії;

· забезпечити роздільне складування розкривних порід з метою

подальшого їх

ефективного використання для виробництва будівельних та інших видів

матеріалів та продукції;

· забезпечити в найближчі роки гасіння породних відвалів, а також

розвиток закладки породою відпрацьованого простору шахт;

· розробити і впровадити екологічно безпечні способи

консервації шахт.

6) Будівництво

Метою природоохоронної діяльності в будівництві є нормалізація умов

життєдіяльності населення і поліпшення стану природно-територіальних

комплексів

України, що перебувають у кризовому екологічному стані.

Для формування переліку завдань конкретних програм необхідно провести

екологічний аудит кризових територій України, визначити комплекс

екологічних вимог до містобудівних заходів з метою досягнення

контрольних рівнів стану довкілля.

Для розв'язання цих завдань необхідно:

а) провести екологічний аудит кризових територій України, що включає визначення

контрольних рівнів забруднення територій, які є нормами для територій на

найближчі

1 - 3 роки, та можливість їх реального досягнення, першочергове

проведення екоаудиту у високоурбанізованих районах і містах;

б) розробити містобудівні заходи, спрямовані на виведення територій з

Страницы: 1, 2, 3