Курсовая: Демографічні передумови РПС

Курсовая: Демографічні передумови РПС

Міністерство освіти і науки України.

Кіровоградський Навчально-науковий Комплекс.

Кібернетико-технічний коледж.

Економічне відділення.

Курсова робота

З курсу “Розміщення продуктивних сил”

на тему :“Демографічні передумови РПС.”

Виконав студент групи Ф-21

Полтавський Є.В.

(підпис)

№ залікової книжки

Дата захисту

Оцінка

Перевірила викладач

Богданова О.П.

(підпис)

Кіровоград - 2003

ЗМІСТ

Вступ

1. Характеристика населення України

1.1 Природний приріст, народжуваність, смертність

1.2 Національний склад населення

1.3 Статево-вікова структура населення

1.4 Міське та сільське населення

1.5 Розміщення українців та національних меншин по адміністративним областям

Укрїни

2. Трудові ресурси України та їх структура

2.1 Трудові ресурси та їх структура

2.2 Трудовий потенціал

2.3 Відтворення трудового потенціалу

3. Проблеми і перспективи використання демографічного потенціалу

3.1 Зайнятість населення

3.2 Безробіття і ринок праці

3.3 Соціальний захист населення

3.4 Урбанізація та проблеми довкілля

Висновки

Вступ

Народонаселення - це сукупність індивідів, які відповідно

до біосоціальної сутності людини здійснюють власну життедіяльність у рамках

певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні,

правові, сімейні, національні, культурні тощо). Залежно від вікової структури

населення люди виступають у ролі споживачів, виробників матеріальних і духовних

благ, а також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення

для соціально-економічного прогресу суспільства має населення у працездатному

віці. Цей вік встановлюється державою, а на його визначення впливають

національні, культурні, історичні тенденції.

Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом

виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства.

Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного бо­ку, та

предметів праці — з іншого, забезпечує матері­альне виробництво. Населення

проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво

ма­теріальних благ у відповідності з наявними природни­ми ресурсами. Розвиток

народного господарства (еко­номіки) будь-якої країни можливий лише за певної

чи­сельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних

для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг

становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства

не­можливе.

Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком госпо­дарства — процес

історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного

розвитку людства. На початку роз­витку суспільства населення забезпечувало

свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою

рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства

змі­нився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було

розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і

тваринництво. Розвиток цих галузей викликав не­обхідність виробництва певних

засобів праці, що привело до ви­никнення нового прошарку людей — ремісників.

Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на вироб­ництві різних

продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток

торгівлі як наступного сектора гос­подарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують по­чатковий етап

розвитку суспільства. В наступні періоди історич­ного розвитку людство значно

ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального

суспільства до індуст­ріального та постіндустріального. Сьогодні домінує

інформацій­на стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових

тех­нологій стають основними сферами діяльності людей.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктив­ною силою, що своєю

трудовою діяльністю забезпечує виробни­цтво матеріальних засобів свого

існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є. споживачем

продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і

економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових

виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на

людей. Виходячи з того, що людина є основ­ним творцем суспільного багатства,

можна стверджувати, що чи­сельність населення та кваліфікація його

працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного

розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є най­більш активною

продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні

матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а

частина — на роз­виток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю,

його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти

життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення

позначаються як на споживчому попиті в ці­лому, так і на його структурі.

Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ

та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не

функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окре­мих галузей

народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових

ресурсів та джерела їх поповнен­ня. Але для ефективного функціонування

народного господарст­ва з постійним зростанням продуктивності праці

недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх

якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка,

фізичний стан та ін. Для функціонування різних галу­зей народного

господарства потрібні трудові ресурси лише пев­ної якості, в тому числі і

певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання

праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.

Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії

виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут

насамперед слід звернути увагу на те, що демо­графічна структура населення

впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для

споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності та­кож має різноманітний

вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного

господарства. Основні харак­теристики відтворення населення впливають в першу

чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продук­цію

щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. По­треби людей

обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфра­структури та сфери послуг.

Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ та

послуг, відтворення нових поколінь є, з од­ного боку, явищами соціального

життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, — це є

процеси власне жит­тєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим

і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіаль­ної

організації народного господарства. Лише на цій основі мож­лива побудова

соціальне спрямованої ринкової економіки в сус­пільстві, де людина є творцем

матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення

фізичного, ду­ховного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та

кіль­кісного і якісного відтворення прийдешніх.

Характерною рисою світових демографічних процесів в останні століття є те,що

між зростанням виробництва, поліпшенням життевого рівня і зростанням

населення існує тісний взаємозв'язок. Так, протягом останніх 300 років

відбувалось одночасне зростання виробництва на душу населення і приріст

останього.

Надзвичайно низькими темпами здійснювався приріст населення в Україні. Так,

за 1940-2000 р.р. кількість жителів нашої держави збільшилась лише на 25%, а

загальний приріст населення у колишньому СРСР за ці роки становив 47,7%.

Для світового в останні три століття характерною особливістю є процес

інтенсивного посилення міграційних процесів, швидка урбанізація. Згідно з

прогнозами, у 2025 р. частка міського населення в світі становитеме 60%. В

Україні за 1940-1992 р.р. частка міських жителів зросла майже в 3 рази і

становила близько 70%.

Зростання населення перебуває у взаємодії з іншими показниками людської

цивілізації, зокрема із станом навколишнього середовища, обсягом природних

ресурсів, кількістю сільськогосподарських угідь тощо. Зокрема, швидке

зростання населення планети при наявному рівні забруднення навколишнього

середовища, великій густоті заселення у тій чи іншій країні та через інші

фактори загрожує людській цивілізації. Усвідомлення цього змусило уряди

деяких країн в останні десятиріччя проводити активну демографічну політику.

Важливу роль у формуванні демографічної ситуації відіграє статево-вікова

структура населення. В Україні у цій структурі переважають жінки. Зараз в

Україні 54% жінок і 46% чоловіків. Перевага жінок над чоловіками починається,

в середньому, з 25 років.

Україна характеризується відносно високим середнім віком населення.

Спостерігається процес неухильниго старіння не тільки серед жінок, середня

тривалість життя яких значно вища, а й серед чоловіків.

Негативні демографічні процеси, які відбуваються в останні роки, проявляються

і в несприятливих показниках демографічного навантаження населення

працездатного віку. Наприклад, на 1 січня 1991р. у розрахунку на 1000 людей

працездатного віку припадало 791 чоловік непрацездатного віку (в середньому).

Важливе значення надається показникам співвідношення кількості дітей на 1000

чоловік, кількості осіб пенсійного віку на кожних 1000 працездатних тому, що

кожному з них відводиться неоднакова роль у демографічних процесах,

насамперед у природному відтворенні населення.

1. Характеристика населення

1.1 Природний приріст, народжуваність, смертність.

Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових

ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону.

Аналізуючи демографічні передумови РПС, треба враховувати чисельність регіону

на даний момент і його динаміку в часі. Навіть власник невеличкого

підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати

динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

Динаміка природного приросту населення залежить від рівнів народжуваності й

смертності. Приріст населеня – це різниця між кількістю

народжених і померлих за певний період. Щоб дані про народжуваність, смертність

і природний приріст населення можна було співставити за різними регіонами, їх

розраховують на 1000 душ і отримують відповідні коефіцієнти (вони називаються

загальними).

Коефіцієнти природногоруху обчислюють у проміле(‰). Народжуваність -

найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту

населення.

Щоб забеспечити хоча б просте відтворення населення (нульовий приріст), треба

аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він

повинен бути вищий, у країнах з низькоюсмертністю він понижується. В Україні

він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка

протягом життя, щоб у країні забеспечувалось просте відтворення.

*Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в

Африці: Кенія – 8,00; Йорданія –7,4; Сенегал – 7,2; Мексика – 6,2. Найнижчі

показники притаманні Європі: Угорщина – 1,8; Австрія – 1,4; ФРН – 1,3.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. За

минуле сторіччя показник смертності у цілому в світі знизилася, особливо у

країнах, розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високорозвинуних

країнах світу він почав зростати. У цих країнах він нерідко вищій, ніж у

країнах, що розвиваються.

Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню тривалість життя.

Показнки нарожуванності та смертності визначають динаміку природного приросту

населення. Коефіцієнт пиродного приросту в світі досяг максимуму (20,6‰) у

другій половині шістедесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці

вісімдесятих років становив вже 16,1‰.

Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах

показник від’ємний. В 1996 році коефіцієнт приросту для України становив

–6,1‰.

Найвищі показники приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького

Сходу, перевищуючи де-не-де 35-40‰.*

* Ковалевський,Михайлюк, Семенов “Розміщення продуктивних сил”// “Знання”-

1998р – с.111-114.

1.2 Національний склад населення України.

Україна – одна з найбільших країн Европи, яка за чисельністю посідає шосте

місце на континенті. Її населення становило майже п'яту частину всіх жителів

колишнього СРСР – 51,7 млн. осіб.

Населення України різноманітне за своїм етнічним складом. Крім українців,

значний відсоток становлять інші східнослов'янськінароди (росіяни і

білоруси), а токож євреї, поляки, чехи, словаки. Зінших етнічних груп

найчисельніші романомовні народи (молдавани, румуни), греки, угорці, а токож

татари, гагаузи. За даними всеукраїнського перепису населення 2000 р. В

Україні налічувалося українців - 78%, росіян – 20%, євреїв – 1%, інших

національностей (таких як поляки, угорці, молдавани, болгари, греки, татари,

грузини, армяни, румуни) – 1%.

(Україна.Закон України про національні меншини //

Відродження.–1993.–№1.–с.77-78.)

Українці.

Українці – основне населення держави, один з найбільших народів Еропи, другий

за чисельністю слов'янський народ.

Із 44,2 млн. українців, які проживали у 2000р. на території колишнього СРСР,

на Україну припадає основна маса – 37,4 млн., або 84,8%. За останні

десятиліття чисельність українців у країні зросла на 930 тис., хоча їхня

частка серед усіх жителів дещо знизилася, що пояснюється значною мірою,

зниженням їх природного приросту.

Чисельне співвідношення між населенням основного етнічного масиву і їх

діаспорних утворень постійно змінюється. Так, від 1719 до 2000 р. питома вага

українців у сучасних межах країни зменшилась з 85,6% до 81,0%, а в країнах

Зарубіжної Европи– з 6,6% до 1,1%.

Нині, як і раніше, більшість українців мешкає в межах основного етнічного

масиву.

Помітно зменшилося співвідношення між сільським та міським населенням,

зокрема у зв'язку з перетворенням окремих сільських пунктів у селища міського

типу або об'єднання їх з містами.

На чисельність сільського населення особливо вплинуло падіння його

природнього приросту. Воно негативно вплинуло не лише на стан економічного і

соціально-політичного розвитку України, а й на генофонд її народу, оскільки

село було й залишається джерелом збереження і відтворення українського

етносу.

За даними перепису 2000р. в Україні вільно володіє українською мовою 88% її

жителів, для 32,8 млн. чол. вона є рідною; 7 млн. жителів республіки

визначають українську другою мовою, якою вони вільно володіють. Таким чином,

рівень мовної українізації становить 88%.

Росіяни.

Друге місце за чисельністю в Україні займають росіяни – 20%, або 9,740,000

чол. У міських поселеннях жило 29,0% усього міського населення, в сільських

населенних пунктах – 8,2% усього сільського населення. Чисельність росіян у

4,2 раза перевищує чисельність представників усіх більше ніж 100 національних

меншин, які проживають в Україні. Українці перевищують чисельність росіян у

3,2 раза і цей розрив поступово скорочується. Фактично росіяни перетворюються

у другу за чисельністю та соціально-політичним і національно-культурним

значенням націю, роль якої упродовж радянських років неухильно зростала.

Говорячи про чисельність росіян в Ураїні, треба насамперед зазначити, що вона

впродовж останього століття тут неухильно зростала.

Високий приплив в Україну етнічних росіян не можна оцінювати позитивно

насамперед з точки зору національних інтересів Росії, потреб її народу.

Білоруси.

*Білоруси разом з росіянами і українцями належать до східних слов'ян.

Загальна чисельність білорусів Україні становить 440 тис. чол. (2000р.), 0,9%

населення республіки. Причому кількість білорусів поступово зростає. В

довоєнний час на сучасній території їх нараховувалося 143 тис., в 1959р.–191

тис.,1970р.–386 тис., 1979р.–406 тис.

У 2000р. в міських поселеннях України проживало 349 тис. білорусів, у

сільських 91тис. Частка білорусів серед республіки дорівнювала 1,0%, серед

сільського–0,5%.*

За кількістю білоруси посідають зараз трете місце серед етнічних спільнот

України.

За показниками рівня освіти білоруська етнічна група на сьогодні займає

четверте місце серед інших національностей.

За кількістю зайнятих розумовою працею білоруси поступаються лише евреям та

росіянам. Ця кількість становить 31,6%.

Пропорції керівників та управлінців у білорусів є дещо нижчими, ніж в

українців, а також у росіян, і, особливо, у євреїв.

Згідно соціологічних досліджень, білоруська етнічна група за основними

соціально-демографічними параметрами адекватно репрезентувала населення

України.

*Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні //

Віче.–1995.–№8.–с.104-112.

Інші національності.

Серед інших націнальностей, які мешкають на території України, найчисельнішу

групу представляють євреї. Згідно перепису 2000р. в Україні налічується 487

тис. чол. Становлять переважно міське населення. В Україні жило (2000р.)

35,3% усіх євреїв колишнього СРСР. За наведеним показником республіці

належить друге місце після Росії. Вага євреїв у загальній чисельності

населення України скоротилася за 1959-2000 роки з 2,0% до 0,9%. У2000р. їх

число порівняно з 1979р. зменшилося на 76,9%.

Загальна чисельність єврейського населення в світі–понад 14 млн. чол. Таким

чином, в Україні проживало в 2000р. близько 3,5% євреїв світу.

*"Найчисельніша в Україні етнічна група тюркського походження – кримські

татари – на середину 90-х років нараховувала близько 250 тис. чоловік.

Репатріаційний потенціал, за деякими підрахунками цього депортованого

сталінським режимом становить приблизно 400 тис. чоловік."

*Шкляр л. Кримські татари //Час.-1997.-№39.-с.4.

*У межах колишнього СРСР, за даними перепису 1989 року, проживали більш як 2

млн. радянських німців (так їх названо в його матеріалах). З цієї

кількості лише 39 тис. чоловік у 2000р. мешкало в Україні. Зараз цілком реально

припустити, що враховуючи досить масову еміграцію до Німеччини, кількість

німців в Україні зменшується.*

*Дмітрієнко М., Табачник Д., Чирок Б., Німці в Україні, історія і сучасність

// Віче.- 1992.-№8.- с.135-147.

*Серед інших національностей в Україні проживає 300 тис. молдаван, 100

тис. румун, 98,6 тис. греків, 86,9 тис. татар (головним чином поволжські), 32

тис. гагаузів, 200 тис. угорців. *

Україна належить до тих країн світу, котра має чи не найстрокатішу в

етнічному плані палітру населення – сьогодні на її території мешкають

представники понад 127 етносів.

*Попеску І. Людина в державі і гармонія права. Нац. меншини у новій

Конституції та перспективи їх розвитку // Голос України.- 1996.- 3.12.-с.7

1.3 Статево-вікова структура населення

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демо­графічних

показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій

та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама

ж статево-вікова струк­тура населення є результатом особливостей

народжуваності і смерт­ності населення в конкретних історичних умовах

відтворення.

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається

постійне переважання жінок в загальній чисель­ності її населення. При цьому

абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про

незначне вирівню­вання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок.

Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед ниж­чою

смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що

найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Наприклад, якщо

коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки

4,8—6,6 осіб на тисячу насе­лення цього віку, то чоловіків — відповідно

13,1—19,5 осіб. На­явну структуру населення України можна вважати

несприятли­вою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтво­рення

населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисе­льність чоловіків

була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага —

на боці жінок. І ця перевага збіль­шується з кожною віковою групою. Серед

міських жителів чисе­льна перевага настає вже з 17 років, а в сільській

місцевості — після 40 років.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визна­ченні демографічної

бази трудових ресурсів відіграє характер ві­кової структури населення.

Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є

зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те,

що в Украї­ні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався

звужений тип відтворення населення. Причому сільське населен­ня, судячи з

його вікової структури, має менші можливості порів­няно з міським щодо

активізації відтворення нових поколінь.

Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є

співвідношення між основними віковими гру­пами населення — допрацездатного,

працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення

України за останні десятиліття показує істотне зменшення як чисельності, так

і питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення

країни. Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку

(чоловіків у віці 16—59 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення

України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої

ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у

віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння насе­лення країни.

При збереженні сучасних тенденцій народжуванос­ті і смертності у майбутньому

цілком можливе подальше збіль­шення питомої ваги осіб похилого віку і

відповідно — загальне постаріння населення України.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України

показує, що найбільша диспропорція у бік чи­сельної переваги жінок та

загального постаріння населення харак­терна для Подільських та центральних

областей України. Най­більш сприятлива статево-вікова структура населення у

західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львів­ській

та Рівненській.

Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже

важливе, оскільки воно дає змогу глибше оціни­ти зміни в демографічній

ситуації, визначити особливості форму­вання трудових ресурсів у регіонах.

Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури

населення є результатом відмінностей природного від­творення населення та

його міграції.

1.4 Міське та сільське населення

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визнача­ються змінами у

розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського

населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний

розвиток продук­тивних сил.

Якщо на початку століття в Україні переважало сільське насе­лення — близько

82% всього населення, то нині майже 68% її на­селення мешкає в міській

місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом

значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за

період 1979-1998 pp. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей

період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979р. до 67,8% —в

1998р.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територі­альні відмінності

— від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних

показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті

регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину

населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні

відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку

обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельно­сті населення України

та її регіонів. Так, протягом останніх деся­тиліть динаміка чисельності

міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 pp.

зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово

скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на

його скорочення. За 1994—1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4

млн. чоловік.

Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з

населенням до 50 тис. жителів), середніх (50— 100 тис. жителів), великих

(100—250 тис. жителів), крупних (250— 500 тис. жителів) та найкрупніших

(понад 500 тис. жителів), а та­кож у селищах міського типу.

На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного

підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських

поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України,

зосереджено більш як 2/3 насе­лення країни. В цілому міста становлять лише

третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього

міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і

найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. про­живає лише 2%

населення, а решта населення проживає у посе­леннях до 20 тис. чоловік.

Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік.

Така його чисельність та динаміка — це ре­зультат неоднозначних за характером

процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.

Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільсь­кого населення є

соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її

історичного розвитку.

Оскільки основною економічною базою господарського роз­витку сільської

місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки

цього виробництва в певних природ­них і соціально-економічних умовах

здійснювалося відтворення за­гальної чисельності населення і особливо його

працездатної части­ни, а також розміщення по території певних населених

пунктів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених

пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистич­них даних за значний

період часу дав змогу встановити довго­строкову і стабільну тенденцію —

постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так,

лише за 1979— 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на

2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні

відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів

Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в

решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення.

При цьому найбіль­ший приріст сільського населення був характерним для

Авто­номної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського на­селення

(майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігів­ській, Хмельницькій,

Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по

території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені

специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушен­нями в

економічній і соціальній сферах, а також у територіаль­ній структурі і

організації народного господарства, особливо га­лузей матеріального

виробництва.

1.5 Розміщення українців та національних меншин по адміністративних областях

України.

Останіми роками в науковій та науково-популярній літературі значна увага

приділяється проблемам розселення українців поза межами своєї держави.

Особливе місце серед цих видань займає атлас "Українці. Східна діаспора"

(1993р.), де наочно проілюстровані складні процеси розселення українців у

межах колишньої Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу.

Значно менше приділяється уваги проблемам розселення українців у межах своєї

держави. Проілюструвати нинішній стан розселення українців в Україні якраз і

покликана карта, складена на основі даних останього перепису населення в

1989р. (Дивитись Додаток № 2).

В Україні проживає понад 37,4 млн. осіб української національності.

Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх

кількість в Київській (9,6% від загальної чисельності), Дніпропетровській

(7,4%), Донецькій (7,2%), Львівській (6,6%), Харківській (5,3%) областях.

Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення

України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізованності та

розвитку промисловості в вищезгаданих областях.

Більшість українців в Україні – це міські жителі (58,9%). Міжобласні відміни

цього показника для українців зумовлюється диференціацією рівня

урбанізованності областей.

Найбільша частка українців у загальній чисельності населення в західних

областях країни, особливо в Тернопільській (96,8%), Івано-Франківській

(95,0%), Волинській (94,6%), Рівненській (93,3%) областях. Найнижча частка

українців у загальній чисельності населення спостерігається на Сході та

Півдні країни: Крим-25,8%, Донецька область–50,7%, Луганська–51,9%,

Одеська–54,6%. (Див. додаток №1).

Багатолітне перебування України у складі Російської Імперії і Радянського

Союзу супроводжувалось витісненням українських духовних цінностей, культурних

традицій та мови. Це призвело до катастрофічного падіння національної

свідомості українців, що проявилось у першу чергу в невизнанні української

мови за рідну. Якщо в цілому по Україні 12,3% українців не вважає рідною

українську мову, то в Криму ця цифра складає 47,4%, в Дніпропетровській

області–40,4%, Луганській–33,7%, Одеській–25,85% і т. ін.(Див. Додаток

№1,2).В десятки разів цей показник нижчий у центральних і особливо в західних

областях України.

У більшості областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької), росіяни

складають після українців другу за чисельністю групу населення, а в Республіці

Крим – національну більшість (67,0%). Далі за питомою вагою росіян в загальній

чисельності населення йдуть Луганська (45,0 %), Донецька (44,0 %), Харківська

(33,0 %), Запорізька (32,0 %), Одеська (27,0 %), Дніпропетровська (24,0 %)

області. Росіяни становлять 21 % населення Київа.

В Закарпатській та Чернівецькій областях росіяни складають четверту по

чисельності національну групу (після угорців(100317 чол.) та молдаван(84519

чол)).

Практично всі населені пункти України, де здавна проживали білоруси,

мають змішаний етнічний склад.

Нині білоруси розселені досить рівномірно по всій території України. Для них

характерним є, як правило, дисперсне розселення в усіх без винятку областях,

причому на кожну з областей припадає по 3-4 % украйнських білорусів.

Білоруси живуть переважно в трьох районах – на Донбасі, в південних та

східних областях. Найбільшу їх частку статистика фіксує в Донецькій області,

де проживає 17,5 % усіх білорусів України, (в цілому на Донбасі – 25,0 %), в

Луганській – 7% % (33,5 тис.). Далі йдуть південні області і Кримська (49,5

тис. ;11,4 %), Одеська (21,2 тис., 4,8 %), Миколаївська (14,5 тис., 3,3 %),

Херсонська (12,6 тис. 2,9%).

Виділяються також придніпровська, центральна і східна частини України і

Дніпропетровська (49,5 тис., 11,3 %), Запорізька (18,4 тис., 5,2 5),

Харківська (22,9 тис., 5,2%), Полтавська (9,5 тис.,2,2%), Кіровоградська (9,6

тис.,2,2%), м. Київ (12,1 тис.,2,8%), Житомирська (8,4 тис.,1,9%), Сумська

(6,4 тис.,1,5%), Черкаська (6,3 тис.,1,4%), Волинська (5,2 тис.,1,2%).

Переважна більшість білоруського населення нашої держави є жителями міст.

Найбільш городян-білорусів відмічається в Донеіькій (93,7%) і Луганській

(92,9%) областях.Тільки в одній області–Рівненській–сільські жителі серед

білорусівстановлюють більшість (68,6%). Значна частина білорусів, які

мешкають у сільській місцевості, спостерігається у Кіровоградській,

Миколаївській та Полтавській областях.

Найбільше євреїв зосереджено в м. Києві (100584 чол. 20,7%), Одеській (69105

чол. 14,2%), Дніпропетровській (50095 чол. 10,3%), Харківській (48921 чол.

10,1%), Донецькій (28135 чол. 5,8%), Вінницькій (26200 чол. 5,4%),

Житомирській (21749 чол. 4,5%), в Криму (17731 чол. 3,6%), Чернівецькій

(16469 чол. 3,4%), Запорізькій (14361 чол. 3,0%), Львівській (14240 чол.

2,9%), Миколаївській (11910 чол. 2,4%), Хмельницькій (10243 чол. 2,1%),

Луганській (8230 чол. 1,7%), Херсонській (7370 чол. 1,5%), Київській (7001

чол. 1,4%), Полтавській (6668 чол. 1,4%), Черкаській (6505 чол. 1,3%).

Близько 97% євреїв, що мешкають в Україні – міські жителі.

Певна частина німецького населення України продовжує мешкати компактними

групами в місцях традиційного проживання (як правило, регіони Донбасу,

Приазов'я, Північного Причерномор'я, Одещини, Миколаївщини). З 37849 чол. німці

розселені в таких областях: Дніпропетровська (16,9%), Донецька (16,7%), Одеська

(9,4%), Закарпатська (9,2%), Крим (6,2%), Запорізька (6,2%), Луганська (5,2%),

Харківська (3,9%), Херсонська (3,8%), Миколаївська (3,6%), Житомирська (2,4%),

м. Київ (2,1%), Київська (1,3%), Кіровоградська (1,8%), Львівська (1,7%),

Черкаська (1,3%), Вінницька (0,8%), Чернігівська (0,8%), Рівненська (0,7%),

Хмельницька (0,7%).

Таким чином, понад 50% усього німецького населення України мешкає на півдні

– в Причерномор'ї та Приазов'ї.

Молдавани є переважно сільськими жителями. Перше місце за чисельністю

молдаван належить Одеській області (144534 чол. 44,5% усіх молдаван України).

На другому місці йде Чернігівська область (84519 чол. 26%), далі–Миколаївська

(16673 чол. 5,2%), Донецька (13332 чол. 4,1%), Дніпропетровська (6636 чол. 2%),

Крим (6609 чол. 2%), Луганська (5785 чол. 1,8%), Херсонська (5618 чол. 1,7%),

Харківська (3746 чол. 1,0%), Запорізька (3428 чол. 1,1%), Вінницька (3377 чол.

1,0%), м. Київ (3186 чол. 1,0%), Полтавська (2737 чол. 0,8%).

Болгари мешкають тепер в Одеській (70,9%), Запорізькій (14,8%), Донецькій

(3,1%), Миколаївській (3,0%), Кіровоградській(1,3%), Дніпропетровській(1,3%),

Луганській (1,1%) областях.

Основним районом поселення угорців в Україні є Закарпаття. Тут

зосереджено понад 95% всіх угорців. Це переважно сільські жителі.

Майже всі румуни (96%) досить компактно мешкають в Чернівецькій та

Закарпатській областях. Це переважно сільські жителі.

Греки переважно мешкають у Донецькій області (84,9%). Невелика їх

кількість розміщена в Криму (2,8%), Запоріжській (2,2%), Одеській (1,8%),

Дніпропетровській (1,6%), Луганській (1,5%) областях.

Поляки переважно розселені в західній частині України– на Житомирщині

(31,7%), Хмельничичині (16,7%), Львівщині (12,3%), у Києві (4,8%), на

Вінниччині (3,1%), Донеччині (3,1%), Тернопільщені (3,1%), у Криму (2,8%), на

Одещині (2,5%).

Кримські татари переважно мешкають в Криму та Херсонській області.

Гагаузи мешкають в Одеській, а токож частково в Миколаївській, Донецькій

областях.ю Криму, Луганській і Дніпровській областях.

Чехи в основному мешкають на Волині, а також у Львівській та Вінницькій

областях.

Більшість словаків розселена в Закарпатті. Переважно в Криму мешкають кримчаки.

2. Трудові ресурси та їх структура

2.1 Трудові ресурси та їх структура

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має

не­обхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та

кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються

головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів

залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції

населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять

працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість

працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39

років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів

України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до

трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до

16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів 1 та II групи, а також

непра­цюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється

залежно від багатьох факторів: демографіч­них, соціальних та економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

зайняті в суспільному виробництві (зайняті на держав­них та кооперативних

підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому

підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою

діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері

військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять

безробітні. Все за­йняте у народному господарстві населення розподіляється

між галу­зями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і

службовців, які працюють у промисловості, сіль­ському, лісовому та рибному

господарстві, на транспорті і зв'яз­ку (в частині обслуговування виробничих

галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському

харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній

діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-

обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим май­ном; зайняті

розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеороло­гічній службі та інших

галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному

господарстві і невиробничих видах побу­тового обслуговування, охороні

здоров'я, фізичній культурі і со­ціальному забезпеченні, народній освіті,

культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і

зв'язку (в час­тині обслуговування населення і невиробничих галузей),

фінан­суванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів держав­ного та

господарського управління, органах управління коопера­тивних та громадських

організацій.

Підприємства і організації матеріального виробництва і неви­робничої сфери

можуть мати різну форму власності (державну, колективну, індивідуальну та

приватну). Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який

складається на кож­ний рік у середньорічному обчисленні.

2.2 Трудовий потенціал України.

Населення України, здавалось би, добре вивчене. В науково-популярній,

науковій та довідковій літературі доситьшироко висвітлена його чисельність,

віково-статева структура, трудові ресурси, міграції, міське і сільське

розселення та інше.

В усі часи економісти різних поглядів, шкіл і напрямів визнавали, що праця є

одним із найголовніших факторів економічного розвитку. Недвозначно на це

натякає християнська заповідь: "в поті лиця твого будеш їсти свій хліб"

. Носієм, персоніфікатором праці є людина, вона - суб'єкт

господарства, репрезентант трудового потенціалу держави і нації. У цьому

контексті при з'ясуванні економічних проблем, стану і перспектив економічного

зростання особливого значення набуває аналіз трудового потенціалу, який, хоч і

привертає увагу щораз більшого числа економістів, не має досі однозначного

визначення в літературі. Та вже сама спроба такого визначення свідчить про

новаторські пошуки в економічній науці, яка не задовольняється традиційним

понятійним апаратом. Перші спроби застосування нових понять були зроблені

економістами західних країн. Ще в 50-х роках вони почали використовувати

терміни "людський фактор", "людський капітал" і т.п.

Проте майже у всіх опублікованих раніше працях Україна, розглядалася як

складова і невід'ємна частина колишнього Радянського Союзу, а праці з

територіальних проблем міжнаціональних відносин та етнічної структури

населення практично не друкувалися. Та й статистичні органи публікували дуже

скупі відомості щодо характеристики населення за його національною ознакою.

Саме тому висвітлення широкого спектру сучасних національно-теріторіальних

проблем населення набуває особливої актуальності. Слід зазначити, що для

цього вже створюються певні позитивні передумови і республіка здобула

незалежність, її статистичні органи почали опрацьовувати матеріали перепису

2000р. з урахуванням багатьох аспектів демографії, зайнятості, розселення. Це

в свою чергу сприяє формуванню незалежної інформаційної бази для розробки

науково-обгрунтованої стратегії розвитку України та її регіонів в умовах

значних міжетнічних проблем. Залучення цих матеріалів офіційної статистики

полегшить також розробку економічних і соціальних прогнозів щодо широкого

кола питань.

В Україні кілька десятиліть економічна думка перебувала в полоні

ідеологізованих догм, а тому тут гору брали кількісні показники розрахунків

населення і трудових ресурсів, які були прирівняні до матеріально-сировинних

факторів виробництва. Під впливом якісних змін в економіці, впроваджень

наукових досягнень у виробництво. подальшого розвитку науково-технічної

революції виникла потреба в подоланні суто кількісного (валового) підходу до

трудових ресурсів. В результаті почали з'являтися численні публікації,

присвячені людському факторові та трудовому потенціалу. Це було ознакою

поступу економічної науки, який, однак, і досі ще обтяжений традиційними

стереотипами мислення. Про це, зокрема, свідчать матеріали проведеної

наприкінці 1992 р. у Луцьку науково-практичної конференції на тему "Трудовий

потенціал України".

Розглянемо трудовий потенціал України з позицій сучасного стану економічної

науки, яка основний акцент робить на його демографічному вимірі, але із

якнайповнішим урахуванням проблем зайнятості та соціального захисту. Ці

проблеми особливо актуальні у зв'язку з глибокими кризовими тенденціями, що

розвиваються в економіці, глибокими якісними трансформаціями, спричиненими

переходом від командно-адміністративної до ринкової системи. Перехідні

процеси в економіці найсильніше позначаються на особливостях відтворення,

зайнятості та соціального захисту трудового потенціалу, що є певною мірою

індикатором об'єктивних економічних процесів в Україні.

Соціально-економічний прогрес країни залежить не лише від виконання активним

трудовим населенням функції виробника та споживача матеріальних та духовних

благ. Значною мірою такий прогрес залежить від реалізації кожною людиною всіх

своїх сутнісних сил, тобто від виконання ними функцій власника , підприємця,

від активної ролі у соціальному, політичному, духовному житті нації тощо.

2.3 Відтворення трудового потенціалу

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом

взаємообумовленого розвитку усієї сукупності про­цесів суспільного розвитку,

і насамперед соціально-економічних та демографічних. Закономірності розвитку

економіки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції

демографічного розвитку є неодмінним фактором, який обумов­лює економічну і

соціальну політику держави. Вивчення проце­сів відтворення населення,

особливо динаміки його чисельності, має практичне значення для встановлення

механізму взаємодії економічних і демографічних процесів. Чисельність

населення держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона

змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних фак­торів. Знання

чисельності населення на певну дату чи період доз­воляє оптимально

збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної

політики.

Трудовий потенціал України, як і будь-якої іншої країни, є складною

соціально-економічною категорією, головним компонентом якої виступають

фізичні параметри відтворення населення — природної основи трудового

потенціалу. Йдеться про демографічний вимір трудового потенціалу, яким

Страницы: 1, 2