РУБРИКИ

Лекции по истории - (лекции)

   РЕКЛАМА

Главная

Логика

Логистика

Маркетинг

Масс-медиа и реклама

Математика

Медицина

Международное публичное право

Международное частное право

Международные отношения

История

Искусство

Биология

Медицина

Педагогика

Психология

Авиация и космонавтика

Административное право

Арбитражный процесс

Архитектура

Экологическое право

Экология

Экономика

Экономико-мат. моделирование

Экономическая география

Экономическая теория

Эргономика

Этика

Языковедение

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка E-mail

ПОИСК

Лекции по истории - (лекции)

Лекции по истории - (лекции)

Дата добавления: март 2006г.

    Лекція 1.

ВСТУП ДО КУРСУ. НАРОДОНАСЕЛЕННЯ І СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ДОКИХВСЬКОЇ ДОБИ.

    план.
    І. Історія як наука. 1
    І. І. Предмет і завдання курсу 2
    І. ІІ. Методологія вивчення історії 2
    І. ІІІ. Періодизація історії України 3

І. IV. ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА 5 ІІ. ІІІ. Формування території. Назви та самоназви української території 10 ЛІТЕРАТУРА. 11

    І. Історія як наука.

“Historia magistra vitae” (Історія — вчителька життя) — цей відомий вислів давньоримського мислителя Цицерона перевірений віками. Світ вивчає історію задля того, щоб, пізнаючи минуле, розуміти сьогодення і бути спроможними передбачити майбутнє. Термін“історія” давньогрецького походження. Спочатку він означав “дослідження”, “розповідь”тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи.

Є декілька значень поняття “історія”. У широкому розумінні слова історія —це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію природи, історію людини тощо. Під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя й розвиток людського суспільства. Цим терміном позначається також наука, що вивчає минуле людства. Отже, узагальнюючи, можна сказати, що історія— це, з одного боку, процес, рух у часі, а з другого — пізнання цього процесу. Розрахунки вчених свідчать, що люди існують на планеті близько З млн. років. За цей час змінилося приблизно 560 тисяч поколінь. 558000 з них жили за умов родоплемінного устрою, 90 останніх— знали писемність, 9 —книгодрукування, і тільки 560-тисячне покоління знайоме з більшістю матеріальних і духовних надбань, які будь-коли до цього мало людство. І. І. Предмет і завдання курсу

Предметом курсу історії України є вивчення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях. Надзвичайно складним, тяжким і водночас славним був історичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українському народові доводилося відстоювати своє право на історичне існування, на свою національну і державну незалежність. “Читати українську історію, —писав видатний український письменник і політичний діяч В. Винниченко 25 травня 1918 р. у своєму щоденнику, — треба з бромом —до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія—ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування.... ”.

На вивченні історії свого народу мусить формуватися патріотична свідомість громадян України. Проте, кожне покоління переписує історію по-новому. Звертаючись до минулого, залишаючись дитям своєї доби, ми маємо справу не з фізично існуючим предметом дослідження, а з власною“конструкцією”.

    І. ІІ. Методологія вивчення історії

Методологія історичної науки —це система принципів і засобів побудови теорій, різних рівнів систематизації історичного знання, а також емпіричних досліджень на рівні конкретного історичного аналізу. Як відомо, кожне суспільство і людство у цілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи—страти, а по горизонталі водночас на етноси і нації. Проте досить довго в історичній науці увага була зосередженна лише на діяльності класів та класовій боротьбі, це входило до рамок так званої класократичної парадигми, яка стверджувала, що класи є основними акторами суспільно-історичного життя, при цьому провідну роль відводили пролетаріату, цінності й інтереси останнього підносили в абсолют. Теоретично обґрунтовувалось, що забезпечити пролетаріату всі права можливо лише шляхом установлення його диктатури, ліквідації приватної власності на засоби виробництва та знищення експлуататорських класів. На цій парадигмі виросло не одне покоління радянських людей.

Сьогодні перед вченими стоїть завдання перейти на новий, гуманістичний, національно-державницький світогляд, на позиції загально-цивілізаційного мислення, сформувати плюралістичні підходи щодо власне українського державотворення. Для досягнення цього необхідно спиратися на теоретичні методи філософського, загально-наукового та конкретно-наукового характеру. Студентам необхідно звернути увагу на такі методологічні засади як принцип історизму, єдності соціального та гносеологічного аналізу, об'єктивності, врахування суперечностей, поступ від абстрактного до конкретного і навпаки.

    І. ІІІ. Періодизація історії України

Для розуміння процесу української історії і, в його межах, діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії-упорядники, які не дадуть загубитися в безмежному хаосі історичних фактів. Таким критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного процесу. Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті“Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства”(1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва“українсько-руську народність”, яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію“кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині”. Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної“Історії України-Руси”. ?

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим“про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи”. Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне “політичне тіло” та прийняття християнства. Другий — перехідний період —відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат— загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами. Третій період —це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною

та національною —своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття“доходить до небувалого напруження”, та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація — Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого. Отже, М. Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби —стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою. Історичну схему М. Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О. Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період — це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий — козацько-гетьманська держава і третій — модерна українська державність, яка відродилася в 1917—1918 р. В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур” (“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною—досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Вам пропонуєься така періодизація: * Стародавня історія — до VI ст.

* Середньовіччя — Київська Русь, Галицько- Волинська держава, * Русько-Литовське князівство. VII—XV ст.

* Ранньоновітня історія — Українська козацька держава XVI—XVIII ст. * Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій —XIX ст. * Українська революція. 1917—1921 рр.

    * Радянська Україна. 1921-1991.
    * Україна незалежна. 1991-1999.

І. IV. ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА Дослідженням історичних джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна—джерелознавство. Під історичними джерелами розуміють всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Розрізняють п'ять типів історичних джерел:

1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні споруди; .... 2) етнографічні —пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін. ; 5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали —джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т. п. ; 2)оповідні пам'ятки —літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Отже, мета вивчення історії України полягає в тому, щоб на основі наукової бази джерелознавства всебічного, системного вивчення генезису українства глибше опанувати фактичний матеріал з історії України, усвідомити суть сучасних поглядів на минуле, переглянути колишні стереотипні оцінки суспільно-політичних процесів, історичних подій та явищ.

II. I. Першоначала людського життя на території сучасної України. Давнє населення: трипільці, кімерійці, скіфи, сармати, готи, гуни.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік— палеоліт, який тривав від 3 млн. років до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту в міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини—субтропічний клімат дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька десятків кожний—первісними стадами, які в пошуках їжі переходили з місця на місце. На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту—близько 1 млн. років тому. Археологи стверджують, що одними з найбільш давніх відомих людських поселень є —на р. Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл. ) та у Донбасі поблизу с. Амвро-сіївка.

Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні—холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'являються краще пристосовані до холоду— мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін. У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак з'являється необхідність формування більших груп людей. Удосконалюються і знаряддя праці, обставини вимагали їх урізноманітнити—гостроконечник використовувався як наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці. Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стають менш залежними від природних умов, що дозволило їм розселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-поселень зустрічаються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в Криму і Приазов'ї.

Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35— 11 тис. років тому), внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну патріархальному стаду прийшла матріархальна родова община— основним осередком суспільства стає рід —група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків по материнській лінії, оскільки при групо-зому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени зоду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували споживали все необхідне для життя. Родові общини об'єднувалися племена, з утворенням яких сформувався родоплемінний лад. Приблизно б тис. років тому закінчився мезоліт —середній кам'я-іий вік, що тривав з 11 тисячоліття. Саме в цей час природні умови тають подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли, або ідійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди очали застосовувати лук і стріли і їм вже не треба було гуртуватися великі племена.

Під час нового кам'яного віку — неоліту, що тривав на території счасної України від 4 до 3 тис. до Р. Х. , особливою характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до відтворюючих орм господарської діяльності. Виникло скотарство— людина ”иручила корів, овець, кіз, свиней, собак — та землеробство. Люди також навчилися нових технологій обробки — шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що без гончарного кола.

Перехідною епохою від кам'яного віку до залізного був енеоліт (4— поч. 2 тис до Р. Х. ). Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період неоліту. В 90-х роках 19 ст. цю культуру відкрив український археолог В. Хвойка. Деякі історики схильні вважати трипільців безпосередніми предками українців, вбачаючи спорідненість у прийомах будівництва жител, землеробській культурі тощо. Проте, етнічний зв'язок з трипільцями не простежується історично—ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна“етногенез”, під яким ми будемо розуміти процес складання українського етносу. Проблема етнічних коренів українства досі ще не є вирішеною. Студент повинен знати, що коли ми говоримо про нашу автохтон ність, ми маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий український дослідник В. Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтон-ність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій слід, який українство увібрало у себе4.

Кардинальні зміни в етногенезі розпочалися у 3 та 2 тис. до Р. Х. , коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники у так званий бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці:

пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату—батьківського роду, де рід складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило у період розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї, поглиблення майнової нерівності, виникнення приватної власності.

У кінці 2—на початку 1 тис. до Р. Х. люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні

втягнута в загальноєвропейський процес історичного розвитку і анти відігравали відчутну роль у міжнародних зносинах. Починаючи з 7 ст. у літературі вже вживається назва слов'яни. Саме тоді формуються досить стабільні етнополітичні утворення (союзи племен), перелік яких наведено у“Повісті временних літ”, —поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Під час подальшої консолідації у 8—9 ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні “союзи союзів” і “надсоюзи”. В арабських джерелах згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщиною, Новгородщиною і Приазов'ям (Тмутараканню). У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (7 ст. ) та Руська земля (9 ст. ).

ІІ. ІІІ. Формування території. Назви та самоназви української території Мало не тисячу літ тривало поступове злиття регіональних одиниць докупи, і візуально знайомі нам обриси кордонів України встановилися лише в нашому столітті. Роль своєрідного центру тяжіння відігравала Київщина. Перша згадка про територію, яка ототожнювалася з чимось цілим, міститься у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного“Про управління імперією”(10 ст. ), в якому згадується Зовнішня Русь (терени між Новгородом і Смоленськом) і Внутрішня Русь (Київська, Чернігівська та Переяславська землі). Пізніше у 11— на початку 12 ст. у “Повісті временних літ”в поняття Русь вкладається увесь східнослов'янський ареал. Завершеної чіткості простір власне України набув лише у 17 ст. і ототожнювався з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. В уявленні людей козацької доби західні українські землі спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні — р. Прип'ять, північно-східні — Новгород-Сі верщину, східні — Полтавщину, південні — Уманщину та Брацлавщину. Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. було зафіксовано назви“Ucraina”, “Ukraine”, “Ukraina”, саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізніших картах Віллема Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював фортифікатором в українських землях, — автора книги “Опис України”ми зустрічаємо позначки земель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини і Карпатського Покуття як“Ukraina”, Галичину як “Russia”, а російськи землі — “Moskowia”. Сучасні історики, зокрема Н. Яковенко пропонує уявити собі географічний простір життя української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заході обмежується р. Сян та р. Західний Буг, на півночі— р. Прип'ять та р. Десна, на сході — р. Сіверський Донець, а на півдні — Причорноморським степом. Відтак, можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Україну проходило декілька кордонів: біологічний— між степом і лісом, гідрографічний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — між кочовиками І осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульманами) та етнокультурний — між цивілізаціями Європи і Азії. Тепер щодо етнотопонімів. Термін “Руська земля” вперше згадується у 852 р. і вживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині 14 ст. вперше почав вживатися термін“Micra Rosia” — Мала Росія та “Megale Rosia”- Велика Росія. При цьому “Мала Росія” означала первинну територію, а “Велика” — її новоутворені частини. Поняття “Україна” також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному — Подніпров'я і розширенному —як синонім всього українського простору. Перша письмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївським списком у 1187 р. Згадуючи про смерть переяславського князя, літописець стверджував, що“о нем вся Україна много постонала”. Що до етимології етнотопоніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд, особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С. Шелухіна, який вважає, що після того, як молодші князі економічно і політичне зміцніли, їх вже не влаштовували“уділи”, якими їх наділяв старший київський князь, вони були спроможні землю собі відрізати— украяти, стільки, скільки могли утримати власноруч. Звідси і термін —україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїти з тканини, краюшка хліба тощо).

По різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об'єднання, але це вже матеріал наступної лекції.

    ЛІТЕРАТУРА.
    Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — К. , 1991.
    Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т, — К”, 1991.
    Історія України. Нове бачення: В 2-х т. — К. , 1995—1996.

Оглоблчн О. Проблема схеми історії України XIX—XX століття // Український історик. — 1971. — № 1—2. — С. 5—16. Оннценко/Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект). — К. , 1997.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К. , 1997. Давня історія України. — К. , 1994.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К. , 1994. Оніщенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект). — К. , 1997.

Чмихов М. 0. , Кравченко Н. М. , Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. — К. , 1992. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. — К. , 1997

    ЛЕКЦІЯ 2.

КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. БОРОТЬБА З МОНГОЛО-ТАТАРАМИ. План.

    І. ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1
    ІІ. ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. 3

ІІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 7 ЛІТЕРАТУРА 10

    І. Формування давньоруської Київської держави

До сьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи була скандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце “покликання”варягів на княжіння? Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У Східній Європі таких племінних угруповань“Повість временних літ”зафіксувала близько півтора десятка. І як Вам відомо із попередньої лекції, головною формою суспільної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися в племенні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: військової демократії та вождизму—проміжного етапу від первісного суспільства до класового. Територіально-політичні утворення східного слов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими Їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення.

Наступним етапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменсь-ких слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов'янських і неслов'янських племен, яка виникла у північній частині слов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить літопис від 859 р. , змушені були платити данину варягам, що приходили за нею “із-за моря”. Спочатку варяги не мали тут постійних пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину “від мужа”. На початку б0-х років 9 ст. місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело до спокою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правами один перед одним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородському князівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.

Київ, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, відкритому для нападу дніпровських піратів, потребував серйозного захисту. Крім того, географічне він був розташований якраз посередині відомого торговельного шляху “з варяг у греки”, яким користувалися норманські дружини, як представники найбільшої торговельної корпорації півночі. Археологічні дослідження свідчать, що існування Києва не як поселення, а як міста, можна віднести приблизно до 7 ст. Саме область Середнього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські регіони. На зламі 8—9 ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання з центром у Києві.

В історичних колах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані. Вцілому можна стверджувати, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не додали специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено принциповим збігом сутності цих процесів у Скандинавії і у слов'ян та Їх синхронністю в обох регіонах. Порівняння хронології формування держав на Русі і в інших слов'янських народів не дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу в утворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу7.

Деякі вчені слідом за М. Грушевським вважають Київську Русь етнічною українською державою. Зупинимося більш детально на розгляді цієї тези. Виникнення повноцінної державної організації над Дніпром, як результат усіх змагань і досягнень автохтонного населення Середнього Подніпров'я, ні в якому разі не доводить, що Київська Русь була етнічно однорідною. Хоч слов'янський елемент у Київській державі і був провідним, однак до його складу входило біля двох десятків неслов'янських племен, які, інтегруючись у суспільство, об'єктивно сприяли етносоціальним пертурбаціям, що відбувалися у самому слов'янському середовищі. Ранньофеодальна політична держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Це виявлялося в залученні центральною владою населення всіх земель до виконання суспільне необхідних робіт, в удосконаленні законодавства І, нарешті, у прийнятті спільної релігії— християнства. Саме ці процеси сприяли етнічній інтеграції. Проте, багато хто з дослідників наголошує на провідній ролі саме полянських племен у процесі державотворення, що дає їм можливість погодитися з тезою М. Грушевського про праукраїнський характер Давньоруської держави. Проте, чи можна стверджувати, що існувало свідоме розрізнення між праукраїнцями і неукраїнцями за часів Київської Русі? Однозначну відповідь, яка б переконала усіх, дати не можна. Тому і не дивно, що в історіографії з давніх-давен точиться дискусія навколо історичної спадщини Київської Русі. Російські історики у переважній більшості розглядали росіян як головних, а Іноді навіть єдиних спадкоємців давньоруської спадщини.

    ІІ. Політичний устрій Київської Русі.

Достеменно відомо, що єдність території Руської землі 8—9 ст. грунтувалася не на родоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму“Русь”було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільності державного типу.

Чи мала Київська Русь ознаки держави? Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішні стимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русь була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановлення контролю над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями цей союз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь. Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати

ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).

За формою правління —це монархія на чолі з Великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всю політичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжа рада та його представники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо). Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якого поступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися на віче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати політику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальних з'їздів, на які збиралися всі князі, їх найбільші васали, окремі представники духовенства. Після утвердження на князівському столі у Києві новгородського князя Олега з династії Рюриковичів, який знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Діра, Київ було проголошено офіційно “матір'ю градів руських”, тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Формування єдиної Київської держави було складним і тривалим процесом. Його внутрішній зміст визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні Київського державотворчого осередка до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племен-союзів. І хоча певний час київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною могутністю, на яку спиралася влада племінних князів, центральна влада не полишала спроб обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодал ізувалась. Першою серйозною спробою запровадити суворий порядок збирання данини для зміцнення економічної могутності центральної влади, був організований княгинею Ольгою (945—964) успішний військовий похід на древлян.

Наступним кроком закріплення східнослов'янських земель за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями, коли у 969 р. князь Святослав вперше призначив своїх намісників до великих міст для управління прилеглими до них землями. Відтоді практика призначення великокнязівських намісників, якими звичайно були члени правлячої князівської родини, міцно укорінюється у суспільно-політичному устрою Київської держави. У кінці 10—на початку 11 ст. Київська Русь стала централізованою державою з відносно єдиною монархічною формою правління. Зміни у структурі державної влади виявлялися у зростанні економічної і політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу у межах всієї території. Князь Володимир (980—1015) усунув від влади місцевих князів, зосередивши 17 виключно в руках династії, і запровадив більш конструктивний підхід до управління державою — “родовий сюзеренітет”, посадивши власних синів (він мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь.

Ярослав Мудрий (1019—1054) для запобігання міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами, запровадив принцип старшинства в межах родини. І хоча певний час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Щоб покласти край ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі визнали право успадкування земель, які займали на той час. З перемогою принципу“вотчини”над системою старшинства або ротації, майбутнє князів було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом 12 ст. виникло до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицьке-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними династичними узами. Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади почався процес її децентралізації, внаслідок якого великий київський князь врешті-решт став не більше як титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Князювання Ярослава Мудрого було своєрідним апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується політичне становище держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину“Руську правду” —правовий кодекс усієї країни, в якому існуючі закони не лише систематизувалися, а й подекуди змінювалися, що свідчило про зростаючу турботу правителя про життя його підданих. Головою правосуддя був князь. Загальновідомим є той факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян-смердів були відносно незалежними. Проте у 12—13 ст. з'являються ознаки зростаючого утиску селянства феодалами, що набував різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам. Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності допоміжного характеру під час війни. У фінансуванні своєї діяльності князі залежали від данини. Згодом розвинулася більш складна система оподаткування, що включала кожне господарство. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи.

Щодо ідеології суспільства Київської Русі, то з прийняттям християнства у 988 р. воно стає загальнообов'язковою релігією. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли у ній ідеологічну опору, яка раніше була відсутня. Крім того, християнська церква залишалася чи не найголовнішою силою, що забезпечувала певну стабільність суспільно-політичного життя давньоруського суспільства та територіальної цілісності країни. Гальмуючи сепаратистські тенденції на місцях, церква об'єктивно перешкоджала визріванню самостійних державних утворень, проте не могла їм запобігти. 1, нарешті, прийняття християнства наблизило Київську Русь до християнського Заходу, відірвавши її від мусульманського Сходу, країна обрала європеїзований шлях політичного розвитку. Таким чином, можна зробити висновок про важливе значення Київської Русі в історії українського народу, яке передусім полягає у тому, що Давньоруська держава об'єднала східнослов'янські племена, створила міцну організацію, яка довго захищала не лише українські землі, а й всю Європу від нападів степових кочовиків—печенігів, половців, монголо-татар, в її надрах зароджувалася українська національна культура, мистецтво, наука та освіта, християнізація Русі підштовхнула українські землі до європейських обійм, і навіки пов'язала її долю з Європою.

ІІІ. Галицько-Волинське князівство та його роль в історії українського народу. Як вже зазначалося, спільний в масштабах усього східного слов'янства центр у 9—13 ст. мав переважно політичний характер. В часи феодального роздроблення етнічна структура Русі почала своєрідно проступати через політичний аспект, знаходячи свій вияв у сфері міжусобної боротьби за владу і землі. І хоч основу того складного явища становила приватна феодальна власність на землю, значно важливішим видається інше: взаємини між князівствами були різними, залежно від їхньої етнічної характеристики. На території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка найвиразніше заявляла про себе напередодні татаро-монгольсь-кої навали: виявлення у межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів—західного (Галичина і Волинь) та східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця 12—першої половини 13 ст. вели між собою наполегливу боротьбу за право очолити об'єднувальні тенденції у межах всієї Південної Русі, яка саме в цей час дістала назву“Україна”, і де активно відбувався процес формування українського етносу. З розпадом Київської держави, причинами якого були великі простори держави і княжі міжусобиці, посилення нападів кочових племен, занепад економіки через війни і втрата торговельного шляху“з варяг у греки”, поліетнічність суспільства, формування українського етносу зосереджується на землях Галицько-волинського князівства. У ньому проживало майже 90% населення, котре мешкало тоді у межах нинішніх кордонів України. У культурному плані ці землі були своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Ці обставини надавали процесу формування українського етносу у цих землях особливої гостроти: з одного боку, прискорили процес формування національної свідомості, а з другого— ускладнювали його.

Майже 100 років Галицьке-Волинське князівство, як осередок української державності, сприяло етнічній консолідації українців, економічному й культурному визріванню українського етносу. Державної єдності Галицьке-Волинське князівство набуло наприкінці 12 ст. , коли у результаті напруженої і тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і утвердити тут свою владу. Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславич стає наймогутнішим правителем Русі. Йому вдалося підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусити визнати себе за самодержця.

Проте, після смерті Романа галицьке боярство, володіючи значними територіями, поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владу. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну могутність, місцева знать фактично розпоряджалася князівським столом, запрошуючи та усуваючи князів. Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізовувалась через боярську раду, значення якої особливо зростає у перші десятиріччя 13 ст. Поставлений боярством Данило Галицький, у боротьбі з ним спробував спертися на віче, яке скликалося 1213 і 1235 рр. , однак реальної допомоги не отримав. Після Ярославської битви 1245 р. Данилові Галицькому вдалося ліквідувати боярську опозицію, що привело до відновлення єдності Галицько-волинського князівства. Проте, піднесення нової слов'янської держави викликало занепокоєння монгольських ханів, які у 1242—1243 рр. заснували в пониззі Волги власну державу, що в руських джерелах згодом отримала назву Золота Орда. У 1245—1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, і домігся підтвердження своїх прав на Галицьке-Волинське князівство, фактично ставши спадкоємцем усіх тих виключних прав, що раніше належали київським князям. Встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не привело до втрати політичної суверенності Галицько-волинської держави, а й розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Галицьке-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні стосунки з Німецьким орденом та Литвою і у такий спосіб відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Значним досягненням Юрія І, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. А сам Юрій, як і його славнозвісний дід, носив титул“короля Русі”. Сини Юрія —Андрій і Лев продовжували політику батька і обидва загинули у боротьбі проти литовських загарбників, ця загибель поклала кінець династії Романовичів. Галицьке боярство обрало на королівство сина мазовецького князя—Болеслава, якій назвався Юрієм. Болеслав-Юрій провадив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями, встановив добросусідські взаємини з Литвою, скріпивши їх своїм шлюбом з дочкою великого князя Литовського Гедиміна. У внутрішній політиці він намагався обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки. Його взаємини з боярами привели до того, що бояри його отруїли. Після смерті Болеслава-Юрія на Волині утверджується влада литовського князя Любарта. Галичина зберігала свою незалежність аж до 1349 р. , поки не була приєднана до Польського королівства. Так розпочалася довготривала боротьба за галицько-волинську спадщину, що завершилася її розподілом між Польшею та Литвою.

Таким чином, можна представити розвиток українського етносу у період раннього середньовіччя у вигляді витків спіралі, що розкручується знизу вгору. Якщо припустити, що, зародившись приблизно у перших століттях по Р. Х. , праукраїнський етнос сформувався на етнічному субстраті різних племен і відповідно мав зародки державної організації у формі союзів племен, то це можна позначити першим витком спіралі, або першою праукраїнською цивілізацією. Тоді, відповідно, консолідувавшись у багатомовну, поліетнічну державу — Київську Русь, слов'янські племена стартували на новий —другий виток спіралі, у другу цивілізацію. У цьому витку найбільший розквіт припадає на час князювання двох талановитих володарів:

Володимира Великого, який вирішив дві дуже важливі проблеми —хрещення Русі, що повернуло Русь до християнського світу, та збирання земель навколо Києва, який стає центром Староруської цивілізації, і Ярослава Мудрого, що заклав основи власного права і вийшов на рівень родинних зв'язків з Європою. Як ми мали можливість побачити, існування різних етносів в межах однієї держави мало як позитивні, так і негативні наслідки, до яких необхідно віднести консолідуючі та роз'єднуючі тенденції, що, з одного боку, укріплювали економічну і політичну могутність держави, а з другого, — величезні простори країни ускладнювали управління і тому сепаратистські тенденції час від часу давали про себе знати. 1240 рік є своєрідною межею, найнижчим рівнем розвитку другого витка, коли внаслідок нищівної монголо-татарської навали національне життя занепадає. Саме тоді з багатоетнічного державного організму виокремилися чотири самостійних етноси — український, новгородсько-псковський, російський та білоруський і кожен з них пішов самостійною спіраллю розвитку, але до сьогодні дійшли три, бо новгородсько-псковський був поглинений російським етносом.

Галицьке-Волинське князівство розпочинає за нашою схемою наступний виток цієї умовної спіралі—треттю цивілізацію. В Галиць-ко-Волинській державі етнічна самосвідомість і самоідентифікація

розвинулися до національної свідомості, що стає можливим у межах власної національної держави на материнських етнічних землях.

    Література

1. Баран В. Д. , Козак Д. Н. , Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. — К. , 1991. 2. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. , 1968.

3. Горський А. А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі// Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 3-8.

    4. Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К. , 1972.
    5. Толочко П. П. Київська Русь — К. , 1996.
    ЛЕКЦІЯ 3.

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. ПОЧАТКИ КОЗАЧЧИНИ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ.

    ПЛАН.

І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14— першій половині 16 ст. 1 ІІІ. Українські землі під владою Речі Посполитої. 6

IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія. 8 V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу 10 V. I. Генеза українського козацтва. 10

    V. II. Боротьба козаків з турками і татарами 11
    Література 13

І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14— першій половині 16 ст. Після занепаду Галицько-волинського князівства політичне роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Литовсько-Руська держава —складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.

Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так званна“тиха експансія”. Політика литовських князів будувалася за принципом “старовини не рухати, новини не вводити”, який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовського князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від іга вже на початку 15 ст. , тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.

Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській основі російського, українського та білоруського етносів.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе нащадками Київської Русі, прийняли “Руську Правду” як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Таким чином, утворилася могутня Литовське-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган— Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем. Основним джерелом права тривалий час була “Руська Правда”Ярослава Мудрого. Згодом ЇЇ замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвІдоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян(хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церковному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету9. Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про “тиху експансію” на українських землях, він буде мати такий вигляд: 1323 р. — Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовським і Руським; 1340 р. — син Гедиміна Любарт приєднує Волинь; другий син Гедиміна Ольгерд — у1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р. — Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля —половина українських земель опинилася під владою Литви. Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.

В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни у боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою та Польщею (польські феодали намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князівства). У 1385 р. була укладена Кревська унія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р. Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт. Утвердившись на великокняжому столі, Вітовт у 90-х роках 14 ст. ліквідував майже незалежні від центральної влади удільні князівства і перетворив їх на провінції Литви. Це були Новгород-Сі верське, Волод й мирське. Подільське і Київське князівства. Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів. Проте в одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України. Мова йде про боротьбу з татарами і поширення колонізації Криму. Саме ВІтовт за допомогою де зброї, а де дипломатії розсварив між собою татарських ханів, які один за одним ставали васалами Вітовта, платили йому данину і висилали військо на допомогу. Вітовт захопив узбережжя Чорного моря і Крим, відкривши нові перспективи для української колонізації. Вітовт розпочав будівництво фортець у степах, проте після смерті князя чорноморська колонізація занепала.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


© 2007
Использовании материалов
запрещено.