РУБРИКИ

Лекции по истории - (лекции)

   РЕКЛАМА

Главная

Логика

Логистика

Маркетинг

Масс-медиа и реклама

Математика

Медицина

Международное публичное право

Международное частное право

Международные отношения

История

Искусство

Биология

Медицина

Педагогика

Психология

Авиация и космонавтика

Административное право

Арбитражный процесс

Архитектура

Экологическое право

Экология

Экономика

Экономико-мат. моделирование

Экономическая география

Экономическая теория

Эргономика

Этика

Языковедение

ПОДПИСАТЬСЯ

Рассылка E-mail

ПОИСК

Лекции по истории - (лекции)

p>Після смерті Вітовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла—Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько

литовською унією став довічним князем Литви. Проте більшість українських та білоруських земель не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Розпочалася шестирічна війна, в якій населення українських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кінець 15 ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративне землі поділялися на воєводства, які складалися з повітів, а повіти —з волостей. У 1458 р. православна церква України і Білорусії виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської. Рішенням патріаршого собору 1354 р. було записано, що в“найсвятішої”Російської митрополії, разом з іншими містами і селами, підвладними їй, були ще й у Малій Русі.... “місто Київ”.

Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15—початку 16 ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі. Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах однієї держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю“отчиною”, а себе — “государем всея Руси”. Ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями —Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський та інші перейшли під владу Москви.

ІІ. Соціально-економічний розвиток України в другій половині 14--16 ст. Хоча складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових міст зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства— двори, які дістали назву “фільварки”(хутори). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку—панщина. З виникненням фільваркового господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, фільварок—багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру. Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці століття— 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень. У 1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на території князівства Литовського“Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском”. Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доход-ності грунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях— волоки, що дорівнювали від 16, 8 —до 21, 8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під дер-Жрвне володіння та передавалися магнатам під фільварки, а гірші— прділялися між селянськими господарствами по одній волоці на Дворище. “Устав на волоки”мав за мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом збільшення відробіткової ренти. Цей закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них низку натуральних повинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом; вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал. Волочка реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ломався зв'язок, який її підтримував.

    ІІІ. Українські землі під владою Речі Посполитої.

Хоч і були значними і вагомими завоювання литовців в Україні, проте більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців мала польська експансія. Початок польським завоюванням на українських землях поклав Казимір Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння вглиб українських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути ново-навернених. Крім того, поляки уклали угоду з угорським королем Людовиком про спільні дії щодо завоювання українських земель.

Полякам прийшлося в Україні вельми складно, місцеві бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу і Казимір був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. Деякі бояри залишилися при своїх становищах, в урядових закладах вживали українську мову поряд з латиною. Після смерті Казиміра, угорський король призначив намісником Галичини Володислава Опольського, онімеченого польського князя, і залишив йому широкі права.

З появою на політичному олімпі Ядвіги, Польща перемогла українські землі своєю сильнішою організацією. Про наслідки прийняття Кревської унії ми вже згадували раніше.

Процес політичного зближення Литви та Польщі завершився прийняттям Люблінської унії 1569 р. , яка об'єднала ці дві країни в нову державу—Річ Посполиту. Незважаючи на те що союз Польщі та Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордену, в цілому він не пішов на користь українському народові. Деякі українські вельможі досить довго противилися унії—Олександр Чорторийський, Костянтин Острозький, Богдан Корецький, Костянтин Вишневецький. Останній на сеймі виголосив промову, вона варта того, щоб її повністю навести: “Заявляємо Вашій королівський милості, то ми приєднуємося як вільні і свобідні —з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням, —було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували”.

Проте наслідки Люблінської унії були не лише політичними. Українські землі складали основну частину польсько-литовської держави, а українці становили 28% від всього населення країни. Після 1569 р. українські землі було поділено на б воєводств—Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке (Холмщина та Підляшшя).

Через Польшу на Україну проникла система станової організації суспільства. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Розмежування між станами стає спадковим і майже непроникним, станова належність стає не-менш важливою категорією самоідентифікації, ніж віросповідання чи національність.

У 16 ст. основними станами були князі, шляхта, міщани, селяни та духовенство. Ще з 15 ст. шляхетський стан отримав провідне становище. Теоретично високе положення шляхти корінилося на “крові пролитій”на військовій службі королю чи великому князю. До цього стану належали різні соціальні групи. В Україні серцевиною шляхти були біля ЗО княжих чи магнатських родів, що походили від династії Рюриковичів та Гедимінів. Верхня верства шляхти мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве правління. Але більш чисельними були нижні верстви шляхти, бо тисячі родин отримували статус шляхти, відбуваючи службу у походах та охороні замків. Загальна чисельність української шляхти, у порівнянні із всім населенням, була невелика — 5% (для порівняння — у Польщі 8—10%). Проте, маючи теоретично ті ж самі права, українська шляхта не Діставала вищих станів і терпіла релігійне переслідування.

Мешканці українських міст складали до 15% усього населення. Польські королі та великі князі Литовські надавали містам Магдебурзьке право—феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. У числі перших його дістали Хуст (1329), Львів (1356), Камінець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ (1494-1497). Магдебурзьке право закріплювало права міщан, порядок виборів і функції органів місцевого самоуправління. Діставши магдебурзьке право, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.

Шляхта намагалася всілякими засобами спинити економічне зростання міст. Наприклад, у 1496 р. сейм заборонив міщанам купувати землю і таким чином виключив міста з участі у сільському господарстві. Крім того, на міста було покладено великі податки, внаслідок чого вони не могли економічно розвиватися і занепадали. Населення міст не було соціальне однорідним. У міському управлінні, як правило, панувала місцева еліта. Торговці і купці входили до середньої верстви. більшість населення складали ремісники, які фактично були позбавлені прав, оскільки не мали власності у місті й часто мешкали за його межами.

Селяни, які складали майже 80% населення всієї України, відрізнялися від інших станів виконанням великої кількості різноманітних повинностей (відробіткова або натуральна рента тощо).

Духовенство було чисельним, бо церкви засновували шляхта, міщани і, навіть, селяни. IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія. Пригадаємо, що Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, не змогла остаточно знищити рештки українських державних традицій, бо свідоме українське громадянство стало до оборони і боротьби з польським політичним, соціально-економічним і релігійним наступом.

Велику роль у боротьбі українського народу проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках 16 ст. розгорнуло Львівське братство. Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці, матеріально підтримували свої церкви, допомогали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів тощо. Згодом братства все ширше включалися в суспільно-політичний руд— відкривали друкарні і школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійгіу самобутність і незалежність.

Польський уряд та Ватикан намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та добровільно окатоличувалася лише частина української верхівки. Щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії—об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю Папи римського. Ця ідея знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами. Унію підтримували й деякі православні єпископи, а також київський митрополит Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися у політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули“князів церкви”, засідали в сенаті і залежали тільки від Папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м. Бересті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. проголосив унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створилася уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована Папі римському. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковно-слов'янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Крім релігійних питань, в уніатстві велике місце посідали національні та політичні питання. Важливу роль у боротьбі проти унії та католицизму, в справі зміцнення національної свідомості відіграли полемічні твори, що були спрямовані на захист не лише православної

віри, а й незалежності України, на забезпечення самостійності українського народу. Серед авторів цих творів необхідно назвати Івана Вишенського з його“Посланням єпископам-відступникам, від православ'я” та Христофора Філалета, автора відомого “Апокрисиса”. Література полемістів утягнула суспільство в першу справжню ідеологічну полеміку, вона сприяла піднесенню рівня усвідомлення народом самого себе і свого місця в навколишньому світі. Церковна боротьба в Україні переросла на визвольну і загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади. V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу V. I. Генеза українського козацтва.

Слово “козак” у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”, “воїн”, “сторож”і вперше зустрічається у половецьких джерелах 13 ст. , візантійських та італійських витоках тієї ж доби для означення озброєних людей, які у східноєвропейських степах, на Чорноморщин'і давали відсіч татаро-монгольським завойовникам, охороняли кордони, супроводжували купецькі каравани, а у період між військовими справами підтримували своє існування землеробством, тваринництвом, рибальством, полюванням, торгівлею сіллю, селітрою тощо. Щодо концепцій виникнення козацтва, то, не зважаючи на їх розмаїття, всі вони сходяться в одному —зародження козацтва обумовили соціально-політичні зміни, що відбувалися на українських землях, внаслідок їх захоплення іноземними державами. Давайте пригадаємо, що нам відомо із попередньої лекції про устрій Великого князівства Литовського? Всі землі Литви вважалися державною власністю і були поділені на ділянки, що називалися службами (приблизно по 200 десятин). Ці служби уряд роздавав всім бажаючим, але за умови доставляти на службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя. Уся територія Великого князівства була поділена на землі і повіти. В кожному повіті був замок, де жив повітовий староста чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. Там, де природні умови були сприятливими, люди охоче брали служби, а у степових районах, де було мало води та час від часу нападали кочівники, землі пустували. Литовські князі вирішили незайняті землі роздавати не окремим бажаючим, а громадам, ясна річ, що громада забов'язувалася постачати у військо князя озброєну людину. Так виник громадсько-вічовий устрій системи Речі Посполитої. Боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок перетворилася на один із основних напрямів діяльності Війська Запорізького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести у місцеві та вищі органи влади Речі Посполитої. Існування Запорізької Січі, як цілком самостійної сили, набуло міжнародного визнання. До Січі приїздили представники Австрії, Швеції, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Тут укладалися міжнародні угоди, велися дипломатичні переговори.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка загострювала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала у середовищі козацтва нові ідеї. В 1616 р. польський сейм визнав той факт, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функціонування Запорізької Січі, по суті, становило новий етап формування Української національної держави. Дух козацтва, який опанував всю Україну, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної боротьби 1648—1654 рр. , була її суспільно-політичним дітищем. V. II. Боротьба козаків з турками і татарами

З кінця 16 ст. українські козаки не лише боронили землі України від нападів турків і татар, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. Здебільшого це здійснювалося без допомоги уряду Речі Посполитої. Турецький султан і кримський хан вимагали від польського уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжували спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни. Запорізька Січ створила власний флот, який досить успішно протистояв Туреччині. Човни— “чайки”могли рухатися вперед і назад не розвертаючись, добре трималися на плаву і вміщували до 70 чоловік, які поперемінно веслували. Козацькі чайки легко маневрували і з часом виробилася ефективна тактика ведення морських боїв. Комбінуючи морські й сухопутні походи, козаки легко проникали у татарські та турецькі володіння.

Так, наприклад, у 1604 р. на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря. Оволоділи фортецею Варна, яка вважалася неприступною, розгромили турків, визволили багатьох невільників. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успішно громили турецькі міста Синоп і Трапезунд. А у 1615 р. спромоглися дістатися до самої турецької столиці —м. Костянтинополя, яке охоронялося султанською гвардією. Під проводом П. Сагайдачного у 1616 р. козаки взяли і спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили чимало турецьких кораблів і визволили багатьох полонених. Під час Хотинської війни (1621 р. ) поляки звернулися до козаків по допомогу. П. Сагайдачний погодився допомогти полякам за умови, що цілій Україні будуть забезпечені релігійні та громадські права. Польський король Жигмонт III погодився надати Україні ті права, якими вона користувалася до прийняття Люблінської унії. Крім того, старшого серед козаків могли обирати самі козаки, а уряд мусив лише його затвердити. Ми не будемо зупинятися на ході хотинської баталії, проте наголосимо, що тільки за допомогою українських козаків полякам дісталася перемога. Але, на жаль, самого Сагайдачного було поранено і він, повернувшись до Києва, незабаром помер. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.

Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії допомогла підвищити його авторитет не лише серед власного народу, а й на міжнародній арені. Література

    Борисенко В. , Заремба С. Україна козацька. - К 1993

. Борисенко В. Й. Курс української історії. — К. , 1998. — С 87—145. Наливайко Д. С. ^Козацька християнська республіка (Запорозька ич у західно-європейських літературних пам'ятках). — К 1992

КащенкоА. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове Дніпропетровськ, 1991. Яворницький Д. і Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний Дніпропетровськ, 1991 . Вишенський І. Твори. — К. , 1976.

. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХУІ-ХУІІІ ст. — К. , 1966... Українське державотворення: невитребуваний потенціал:

    Словник-довідник /. за ред. О. М. Мироненка. — К. , 1997.
    5. Яковенко Н. М. Українська шляхта, — К. , 1993.
    Лекція 4, 5.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ І СКЛАДАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (серединаXVII ст. ). РУЇНА.

    ПЛАН.

І. Події 1648—1657 років в Україні: революція чи національно-визвольна війна? 1 ІІ. Богдан Хмельницький — фундатор нової української держави. 3 ІІІ. Українська державність у 1648—1654 роках. 4

IV. Переяславська Рада та договір з Московською державою 1654 року. Березневі статті. 5

    VI. Руїна (1658-1686). 7
    Література 9

І. Події 1648—1657 років в Україні: революція чи національно-визвольна війна?

Політичні події 40-50-х років 17 століття на українських землях змінили карту Європи. Найбільш масштабне козацьке повстання, яке отримало назву Визвольна війна, козацька революція, велике повстання чи національно-визвольна війна, безумовно, відіграло величезну роль у розподілі політичних сил в цьому регіоні. То що ж це було—національно-визвольна боротьба українців проти •поляків, чи соціальна революція, яка втягнула у свою орбіту не тільки усі стани і соціальні групи, а й кожну окрему людину?

Якщо коротко зазначити причини зростаючого невдоволення народних мас України політикою Речі Посполитої, то необхідно наголосити на: посиленні гніту селян і міщан з боку польської шляхти, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній частині селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.

У сучасній історичній науковій літературі переважає думка про те, що доцільніше визначити події 1648—1657 років як революційні. По-перше, у новоутвореній Українській державі була повністю змінена соціальна ієрархія суспільства, бо до національної еліти потрапили ті верстви населення, які здобули собі це право“правом шаблі”. По-друге, і тут варто погодитися зокрема з точкою зору Н. Яковенко, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не до наших часів, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися дві культури— елітарна і простонародна — постать героя-козака, символічного борця “за волю України”. Мета цієї революційної війни була утворити Українську державу, тим самим захистити мову, віру, культуру, звичаї, зберегти козацькі зольності, звільнити народ від утисків та експлуатації іноземних та місцевих феодалів. Нагадаємо, що 17 століття в історії Європи стало періодом глибоких соціально-економічних перетворень, коли народи, переборюючи тяжкі наслідки феодалізму, ставали на шлях більш прогресивного розвитку, формували і зміцнювали свої власні держави, затверджували нові форми управління, впроваджували більш ефективні форми виробництва. Події 1648—1657 років в Україні також не можна спрощувати, розглядаючи їх лише як визвольну війну проти польського гніту. Створення в ході цієї боротьби власної державності свідчить про те, що для цього багато чого мало змінитися в житті українського народу. Хто зміг створити цю державу і за рахунок чого? Це змогла зробити тільки велика соціальна сила, самоусвідомлена і самоідентифі кована, яка виросла на новому економічному укладі. Організоване військо, господарства нового фермерського типу, нові органи влади, що базувалися на виборності та самоврядуванні, разом і були новою державою, яка зародилась у надрах Речі Посполитої, і, відкидаючи відсталий феодальний устрій з покріпаченим селянством, державну організацію свавільної польської шляхти, принесла вільну працю, засновану на економічній зацікавленості, нове демократичне управління, де більша частина населення мала виборчі права.

Поряд з козацтвом українське селянство йшло до свого соціального визволення. Вливаючись в гетьманську армію, а часто і діючи самостійно, спалюючи панські маєтки, знищуючи польських панів, воно втілювало у життя власну мету—визволення з кріпацької залежності, отримання землі. Ця мета відповідала вимогам селянських мас європейських країн. Все це свідчить про відповідність українського шляху тим шляхам, якими йшли розвинені європейські держави, а народ України був готовий і боровся за нові соціально-економічні відносини, назваяких— буржуазні. В короткий час, в ході кривавої боротьби, український народ створив державу з чіткою структурою центральної і місцевої влади. З першого погляду події 1648—1657 років виглядають як визвольна війна проти іншої держави, проте, якщо вдатися до поглибленого аналізу, то ми побачимо в цих подіях всі риси національної революції, яка розгорнулась за соціальні перетворення, створення національної держави. Українська боротьба була складовою частиною великого революційного процесу, що розгорнувся в Європі за розвиток нових буржуазних відносин. Мета соціального визволення не могла бути досягнута без національного визволення, тому вирішити це завдання можна було, лише ліквідувавши національну залежність від Речі Посполитої і утворивши свою власну державу. ІІ. Богдан Хмельницький — фундатор нової української держави. Десять років гетьманував Богдан Хмельницький на українських землях. Організатор і керівник національно-визвольної революції, державний діяч, полководець та дипломат, засновник Української козацької держави, він є однією із найцікавіших постатей в історії України.

Отримавши освіту в єзуїтській колегії у Львові, він повернувся до служби у кінній сотні свого батька, чигиринського сотника. Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турок, у селянсько-козацьких повстаннях 30-х років, навіть обіймав посаду писаря реєстрового війська. З середини 40-х років він почав підготовку повстання українського народу проти польсько-шляхетського панування. У 1647 році на таємній раді було висунуто і обговорено план повстання, за яким передбачалося звернутися за допомогою до Росії. Тоді ж Б. Хмельницький був заарештований, проте оскільки він належав до козацької старшини, необхідно було виконати певні формальності, щоб засудити його. Справа затяглася, Богдана Хмельницького кинули у тюрму, що була під наглядом чигиринського полковника Кречовсь-кого. Останній Богдана відпустив. Хмельницький тікає на Запоріжжя де 18 квітня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом запорізьких козаків.

22 квітня 1648 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким виступило в Україну, розпочавши цим воєнні дії проти військ шляхетської Польщі, у їх ході розкрився величезний талант гетьмана як полководця, його здібності дипломата і державного діяча.

Повстанські війська під командуванням Б. Хмельницького здобули перемогу над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р. ), у Зборівський битві (1649 р. ), під Батогом (1652 р. ) і Жванцем (1653 р. ) Незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651 р. ), Хмельницький виявився справжнім знавцем військової справи, новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором він показав себе в організації козацького війська, у державній діяльності. Засновник Української козацької держави, він став і першим організатором її адміністративного управління. Як визначний політик зумів, як ніхто до нього раніше, налагодити зовнішньополітичні зносини України з Туреччиною, Трансільванією, Росією, Польщею, Венецією, Швецією, Кримом та іншими країнами, майстерно використовуючи суперечності між ними.

    ІІІ. Українська державність у 1648—1654 роках.

Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із головних своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної державності. Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівська (серпень 1949 р. ) і Білоцерківська (вересень 1951 р. ) угоди України з Річчю Посполитою засвідчили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна рада всього козацького війська, яка ще мала назви“військова”, “генеральна”, або “чорна”, старшинська рада та генеральний уряд на чолі з гетьманом. Загальна рада всього козацького війська являла собою представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання козацького життя. До старшинської ради, яка виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані, входили лише представники козацької еліти. Виконавчим же органом з певними судовими повноваженнями був генеральний уряд. До його складу входили генеральний ооозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини. Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки і сотні, якими управляли полковники й сотники разом із відповідною старшиною. Гетьманом видавалися загальнообов'язкові акти —універсали, що оперативно регламентували нові відносини, які складалися під час визвольних змагань.

Таким чином, можна зазначити, що в 40—50-х роках склалося політичне утворення, яке мало ознаки державності: територію, військо, свої органи влади і управління, правові норми, певне міжнародне визнання і зачатки власних податкової і грошової систем. IV. Переяславська Рада та договір з Московською державою 1654 року. Березневі статті.

Пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі привели Б. Хмельницького до угоди з московським царем як найбільш бажаним союзником і протектором. Порівняно з іншими можливими спільниками —Туреччиною і Кримським ханством, Росія мала ту перевагу, що її з Україною об'єднували слов'янське етнічне походження та єдина православна віра (хоча і підпорядкована різним патріархатам). Разом з тим, Москва була зв'язана з Польщею мирним договором і не хотіла мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнення. Тим паче, що попередній головний спільник Б. Хмельницького, кримський хан, розглядався Росією як традиційний геополітичний противник. З плином часу російсько-польські стосунки все більше загострювалися, чому сприяло систематичне порушення в польських офіційних документах правил написання повного титулу московського царя, що свідчило про претензії Польщі на деякі російські землі.

Тому регулярні звернення українців до Москви врешті-решт завершилися успіхом. В жовтні 1653 року обміркувавши справу“безчестя”царського імені з боку поляків І утиски православної віри в Україні, а також небезпеку можливого союзу козаків з Туреччиною, Земський собор у Москві ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана Б. Хмельницького і Військо Запорізьке під високу государєву руку для захисту православної віри. На підставі цієї ухвали цар вислав в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і козацькою старшиною для переговорів. 18 січня 1654 року в Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, на якій було вирішено прийняти протекцію московського царя. Того ж дня на міському майдані було скликано Генеральну раду. У своєму виступі Б. Хмельницький наголосив на потребі України у верховному володарі, назвавши чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського царя, кримського хана, турецького султана та московського царя. Він заявив, що найкращим для цього є православний цар, народ підтримав рішення гетьмана. Після цього Хмельницький повернувся до московських послів, і Бутурлін урочисто передав гетьманові грамоту про згоду царя прийняти під свою протекцію гетьмана й все Військо Запорізьке з городами й землями. Царське слово, яке за тієї доби вважалося за присягу монарха, на підтвердження того, що права й вольності Війська Запорізького не будуть порушені, що цар його полякам не віддасть і що державний та громадський лад не буде змінений, було витлумачено Хмельницьким як присяга московського царя. Потім Бутурлін передав гетьманові привезені з Москви прапор, булаву, верхній кафтан і високу боярську шапку, тобто було проведено обряд затвердження гетьмана. У Переяславі присягу склали генеральна старшина, майже всі полковники, біля 100 сотників та міщан.

Юридичне рішення Переяславської Ради закріпили “Березневі статті”, які визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 статей і дістав у науковій літературі назву“Просительні статті”. У процесі переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, який вже складався з 11 пунктів.

У “Березневих статтях”передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині, розміри витрат казни на козацьку артилерію, право Війська Запорізького мати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Туреччини і Польщі та ін. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр)—60 тис. осіб, а також право козаків самим між собою вирішувати, хто козак, а хто мужик.

Разом із затвердженням “Березневих статей” російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам грамоти про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення. Ці документи розглядаються як договір України з Росією. “Березневі статті”визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.

    VI. Руїна (1658-1686).

Руїна —надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького попередні здобутки були значною мірою втрачені. Розкол серед старшини—політичної еліти тогочасного суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, яка не здатна була консолідувати народ на основі розбудови української державності, боротьба за геополітичні інтереси російської держави. Турецької Імперії і Речі Посполитої складали основні причини руйнації державотворчих досягнень доби Хмельниччини.

У 1657 році старшинська рада, посилаючись на молодість спадкового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І. Ви-говський, широкі верстви українського громадянства були неза-доволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорізька Січ на чолі з Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.

В свою чергу противники Московії відстоювали ідею повороту до державних зв'язків з Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат, який привів до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Об'єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма державами спільно обраного.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого б обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньополітичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. І хоча польські політики в деяких пунктах пішли на визнання елементів української державності у принципових справах вони виявили непоступливість (зокрема, не погодились на державну самостійність, а надавали лише автономію і то лише для Наддніпрянщини). Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.

В українській історіографії Гадяцька угода знайшла досить неоднозначну оцінку: від цілком негативної до визначення її як вищої політичної ідеї українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України. Послідовники останньої точки зору вважають, що ідеї, викладені в цьому документі, стали на тривалий період українською національною програмою: його взяв в основу своєї діяльності гетьман П. Дорошенко, його таємно зберігали й вивчали інші гетьмани, він став певним політичним ідеалом гетьмана Івана Мазепи.

У 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівсь-кий договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалося за Польщею, запорізькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на 2 роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир'я остаточно затвердило розкол України.

Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед українців прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося бути проголошеним гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.

У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбні мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.

Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини 17 сторіччя. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Українська державна організація зосталася лише на Лівобережній Україні— Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

    Література

1. Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К. ,1994 2. Борисенко В. Й. , Заремба С. 3. Україна козацька. — К. ,1993. 3. Крип'якевич /. Богдан Хмельницький. — Львів. 1990.

4. Липинський В. Україна на переломі: 1657—1б59. Замітки по історії українського державного будівництва в XVII столітті //Липинський В. Твори: В 3-х т. Філадельфія, 1990.

5. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К. ,1992. 6. Смолій В. А. , Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К. ,1995. 7. Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993.

    Лекція 6

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У XVIIIСТ.

    ПЛАН.
    1
    І. Гетьман Іван Мазепа. 1
    ІІ. Політичні концепції мазепинців. 3

ІІІ. Остаточна ліквідація української ; державності (1708—1783). 4 Література 7

    І. Гетьман Іван Мазепа.

Двадцять один рік гетьманував в Україні Іван Степанович Мазепа-Колединський —людина, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а його життєпис обріс плетивом фантастичних легенд — від уособлення віроломства до ідеалізації як лицаря української ідеї. Проте до цієї історичної постаті необхідно ставитися більш виважено, можна цілком погодитися з Н. Яковенко, яка вважає напрочуд влучними слова Михайла Рудниць-кого: “Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат, він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою в свої сили”.

В період гетьманування Мазепи на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна, натомість особливу надію на козацькі збройні сили при вирішенні власних зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря, покладала Росія. Якщо раніше зовнішні Інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра 1“прорубати вікно в Європу”в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід.

Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла пройти безболісно16.

І хоча Іван Мазепа саме в цей час перебував у зеніті слави —він зміцнив свій авторитет в очах російського царя, розправившись з опозиційне налаштованою козацькою старшиною. Йому вдалося об'єднати в одній державі українські землі, які визнали владу гетьмана, — як досвідчений політик він розумів, що геополітична ситуація вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини. Ситуація значно ускладнилася, коли за наказом Петра І козацькі Нагони були підпорядковані російським офіцерам, які запроваджували солдатську муштру, а сам гетьман у липні 1707 року дістав царськийуказвиконувати всі розпорядження Олександра Меншикова. Стає зрозумілим, що волею російського монарха Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну. Мазепа пішов на встановлення таємних відносин зі шведським королем Карлом XII. Умови шведсько-українського договору точно не відомі, проте до нас дійшли записки Пилипа Орлика, що виконував тоді обов'язки генерального писаря, в яких зазначалось, що Швеція не мала претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки, нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів, зберігалася цілісність території, недоторканність вольностей, законів і прав місцевого населення. І хто знає, якби не поразка у Північній війні, можливо, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм. Український народ не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними. Козаки, селяни і міщани більше дбали про захист власних економічних Інтересів, ніж про державну незалежність від Росії. На бік Мазепи встала лише бунтівна Запорізька Січ, та цього виявилося замало.

    Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця:

Петро наказав Меншикову спалити увесь Батурин — за один день буловинищено близько б тисяч мешканців (деякі дослідники називають кількість загиблих—до 15 тис. ), в тому числі жінок і Дітей. Але це була тільки прелюдія до терору, який охопив Україну. Гетьманом було оголошено Івана Скоропадського, а у Глухові провели імітацію страти Мазепи— на майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на якій було “страчено”опудало, що символізувало Мазепу. Відтоді запровадили і церковну анафему на гетьмана, яку проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до зняття ЇЇ у добу Гетьманату Павлом Скоропадським 10 липня 1918 року.

27 червня 1709 року під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською армією, на боці шведів воювали 3 тис. українці в. Битва закінчилася розгромом шведів і прибічників Мазепи. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю вояків вдалося дістатися володінь турецького султана. І хоча Петро І вимагав видачі Мазепи, однак султан під тиском іноземних дипломатів оголосив українського гетьмана недоторканним гостем. Перебуваючи у вигнанні, Мазепа вже не вставав з ліжка і помер у серпні 1709 року в Бендерах.

    ІІ. Політичні концепції мазепинців.

16 квітня 1710 року новим гетьманом у екзилі було обрано Пилипа Орлика, який став одним з подвижників української історії 18 століття. І хоча сам він був за походженням напівчех, напівпольсько-білоруський шляхтич, все своє життя присвятив Україні, залишивши після себе одну з найкращих пам'яток української правничої думки— “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького”. Цей документ, своєрідний договір між козаками і новообраним гетьманом щодо бажаного майбутнього державного ладу України, був підготовлений П. Орликом, Г. Герциком, А. Войнаровським та іншими прихильниками Мазепи. Особливе значення “Пактів і конституцій”полягає в тому, що в них здійснена спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на грунті соборності, звичаєвого права і військової демократії протягом двох століть існування Запорізької Січі. Автори конституцій не створювали нових державних моделей і з проголошували нових принципів управління, проте творчо підійшли до досвіду своїх пращурів і систематично виклали те, що пройшло апробування часом. Як відзначають сучасні дослідники, у Конституції П. Орлика (так часто називають цей документ, хоча саме слово“конституція”, ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак не можна вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні) признані природні права і свободи людини, права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха, політичних прав громадян. Особливо необхідно наголосити, що у документі зазначались можливості захисту права власності, особистих і майнових прав та станових привілеїв. У Конституції здійснювалася спроба визначення кордонів України, обґрунтовувалися Права запорожців на значну частину Дніпра. Також у найзагальніших рисах було окреслено склад і компетенції Генеральної ради. Проте, рочевидь, цей документ відображав виключно бажання козацької старшини. Таким чином. Конституція П. Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки, проте реальної сили на території України вона так і не набула й назавжди лишилася в історії як своє-. рідна політична концепція мазепинців.

ІІІ. Остаточна ліквідація української ; державності (1708—1783). : Після Полтавської битви і виступу Мазепи натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Ррлітичний курс уряду Петра 1 був спрямований на обмеження української автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи сетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого Риборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад голкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян ^та жших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, ; але-безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема за-ИІЮрона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна Змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України— Малоросійська колегія. Українській уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. (. Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.

Обрання миргородського полковника Д. Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і всі українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


© 2007
Использовании материалов
запрещено.