Лекции по истории - (лекции)

Лекции по истории - (лекции)

Радянський уряд України очолив більшовик . Раковський (1878—1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади— УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г. Петровського. III. Соціально-економічне та політичне становище

В економічній сфері український уряд не був оригінальним і проводив таку ж політику, як і уряд Радянської Росії, що отримала назву“воєнний комунізм”. Пригадаємо, що ця політика характеризувалася насаджуванням безтоварних виробничих відносин, забороною приватної торгівлі, загальною трудовою повинністю, картковою системою та так званою продрозверсткою (за якою селянин змушений був віддавати державі майже всі “залишки” сільгосппродукції). Внутрішнє становище України визначалося не тільки господарськими негараздами, а й складністю суспільно-політичних відносин. Більшовики могли утриматися при владі тільки застосовуючи терор. Репресії мали цілеспрямований характер— необхідно було монополізувати політичну владу. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та есерами. Чисельний склад основних політичних партій на початку 20-х років виглядав так: КП(б)У — 4360, “укапісти” (Українська комуністична партія) — 4000, “бороть-бісти”—15000. Останні змушені були самоліквідуватися і влитися у КП(б)У. До 1925 року КП(б)У залишалася єдиною легальною політичною силою в Україні. Невдоволення населення змусило більшовиків піти на певні компроміси. Проголошена у 1921 році нова економічна політика (неп) покращила загальне економічне становище, частково відновила вільний ринок та приватну ініціативу. Новостворені трести“Хімвугіл-ля”, “Південсталь”, “Цукротрест”об'єднували підприємства за галузевими ознаками. Вони переходили на госпрозрахунок, котрий передбачав їх самоокупність і прибутковість. В інтересах відбудови народного господарства уряд погодився на надання концесій іноземним компаніям, щоб прискорити розвиток деяких галузей промисловості та розгорнути ділове співробітництво з капіталістичними країнами. Запровадження непу привело до певного покращення економічного становища в Україні—до 1926 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. У цей час питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23, 8%. У процесі здійснення непу у селян зріс інтерес до різноманітних форм кооперації. Проте наприкінці 20-х років намітився відхід від непу, що було виявом поглиблення позиції культу особи Сталіна, який, спираючись на так званий ленінський план будівництва соціалізму, почав здійснювати форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію. Сталінський “великий перелом”був поворотом до старих, воєн-нокомуністичних методів організації суспільного життя. Він виявився в демонтажі непу, ліквідації багатоукладності в економіці, позбавленні Сталіним своїх ідейних опонентів, підпорядкуванні системи соціально-економічних відносин політиці. Україна фактично стала основним економічним плацдармом для здійснення індустріалізації. Вона залишалася основним постачальником вугілля, давала половину всього чавуну, сталі та прокату. Але промисловість республіки працювала на грані можливого—приймалися нереальні плани, які вели до розбалансування економіки. Характерно, що новоспоруд-жені промислові об'єкти—металургійні заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін. одержали статус загальносоюзної власності й були вилучені із республіканського підпорядкування. Таким чином, в Україні підприємства союзної промисловості виробляли — 69, 8% промислової продукції; республіканської — 20, 3%; місцевої —9, 9%. Із середини 30-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію економіки—на її розвиток виділялись великі кошти. Саме в цей час визначилися надмірне використання природних багатств та зневажливе ставлення до проблем екологічної безпеки.

В суспільстві йшло формування суворо централізованої адміністративно-командної системи керівництва, яка базувалася не стільки на економічних законах, скільки на примусі й, диктаті. Ця система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної участі в управлінні. У 20-х роках відбувалися деформації і в аграрній політиці. У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна депресія, що призвело до різкого падіння цін на хліб. Це означало необхідність збільшити експорт зерна з СРСР. Тому було прийнято курс на здійснення так званої суцільної колективізації. І знов Україна стає експериментальним плацдармом для організації великомасштабного колективного господарства. Взаємозв'язок між форсованою індустріалізацією і насильницькою колективізацією виявився у тому, що:

— обидві політики проводилися в рамках “соціалістичного штурму”; —індустріалізація значною мірою підхльостувала колективізацію для забезпечення високих темпів власного розвитку;

—колективізоване село мало забезпечити промисловість дешевою робочою силою, колгоспи— забезпечували міста продуктами харчування через систему державного постачання; — колективізація підштовхувала пролетаризацію селянства;

— і колективізація і індустріалізація ліквідували багатоукладну економіку. Зайве казати, що високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися“згори” спеціальними розпорядженнями. Одним із головних напрямів колективізації стала політика “ліквідації куркульства як класу”. В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. Термін“куркуль”окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві техніку. До 1932 р. в Україні було ліквідовано 200 тис. господарств. “Декуркулізація”мала на меті насамперед позбавити селянство його природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації. Проте традиції індивідуального сільського господарства були міцними і колективізація наштовхувалася на винятково сильний опір. Загальна кількість повстанців у 1930 р. , за приблизними підрахунками, становила мало не 40 тис. чол. IV. Політика українізації: суть та наслідки

Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики“коренізації”, яка після XII з'їзду РКП(б) — 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми “українізації”. Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”.

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику“українізації”по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національне свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба

за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того катастрофічне не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національне свідома інтелігенція. М. Грушевський, С. Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.

З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП(б)У у 1933 р. —до 60%. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80% учнів загальноосвітніх шкіл і 30% студентів.

Значно збільшилася кількість української преси — у 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927—1929 рр. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію. Цей час був періодом розквіту різних літературних угрупувань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою.

Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва.

Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партійне керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926—1928 рр. КП(б)У стала джерелом т. зв. партійних ухилів — “шумкизму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”. Олександр Шумський стверджував, що в умовах національного відродження центральні посади в партії та у державному апараті повинні займати українці. За це його звинуватили у “національному ухильництві”. Микола Хвильовий та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М. Хвильовии вважав, що українська культура— частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: “Геть від Москви! ” дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному орган, КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією. Таким чином можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ32. V. Голодомор 1932—1933 рр.

Становище у сільскогосподарському виробництві погіршувалося. У 1931 р. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, площа посівів зменшилася на 1/5 ч. , а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне становище, нав'язувала селянам нереальні плани. Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінських емісарів Л. Кагановича і В. Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільскому господарстві. Однак продроз-верстка не була скасована. У 1930-1931 рр. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів. Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною—літом 1933 р. , коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми—жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Лише у квітні 1933 р. , коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн людей, з них— 5 млн. в Україні. Українські історики оцінюють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік. Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією, окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. Як підкреслює Я. Грицак, на декілька поколінь вперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

    VI. Сталінські репресії в Україні.

Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям “сталінізм”. У філософському широкому розумінні — це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні —синонім особистого диктаторства і тиранії. Й. Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративнб-команд-ною системою—все це не просто продукт конкретно-історичного розвитку, а результат дії фундаментальніших факторів. Розглянувши сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.

Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В. Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє НК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію.

Провідниками сталінізму в Україні були В. Молотов, Л. Каганович, С. Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л. Каганович з доповіддю“Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій”. В ній підкреслювалось, що “у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також організаційно оформлених окремих угрупувань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти.... ”. Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа “Спілки визволення України” (СВУ). По цій справі у 1929-1930 рр. “проходило”45 провідних вчених, письменників, зокрема, С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантських сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію. Друга справа — справа т. зв. “Українського національного центру” (УНЦ) та його частину — “Українську військову організацію”. За цією справою було засуджено 50 людей — 21 —розстріляно, більшість померла у таборах, їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії України акад. Д-Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний. За деякими підрахунками у 1937-1938 рр. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20—30-х років “розстріляним відродженням”. VII. Західна Україна у міжвоєнну добу

Західно-українські землі в період з 1919 по 1939 рр. поділили між собою три держави—Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини. Соціально-економічне та політичне становище цих українських земель відбивав загальний рівень розвитку цих країн. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині.

У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є. Коновалець та його найближче оточення вирішили створити масову організацію, яка б могла вести як легальну, так І нелегальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є. Коновалець, ідеологами Д. Донцов та В. Липинський.

Д. Донцов, автор відомих праць “Підстави нашої політики” (1921 р. ) та “Націоналізм” (1926 р. ), раціоналізму попередніх ідеологів українського національного руху —Драгоманову, Франку, Гру-шевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму— інтерес нації понад усе, демократії —принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло Махновського“Україна для українців” Д. Донцов пропонував замінити новим — “Українці для України”. Праці Д. Донцова фактично сформували світогляд цілого покоління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН. В. Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д. Донцова. Таким чином можна стверджувати що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій. Проте Україну чекали ще більш суворі випробування. Література

1. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1955 рр. У 2-х кн. — К. ,1994. 2. Голод 1932-1933 років в Україні: очима історика, мовою цокументів, — К. ,1990. 3. Кондратюк В. , Зайцев О. Україна в 20-30-х роках Суспільно-"іолітичне життя XX ст. — Львів, 1993. 4. Кульчицький С. Ціна “великого перелому”. — К. ,1991.

5. Шаповал Ю. Людина і система. (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні). — К. ,1994. 6. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної сторії. — К. ,1993

Лекція 12. 13, 14. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. 1939-1945 рр. ПЛАН.

I. Крах Версальсько-Вашингтонської системи. Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація 1

II. Західно-українські землі у контексті радянсько-німецьких договорів 1939 року 3

III. Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників. 7 IV. Рух опору фашистській окупації 10

    V. Звільнення України від фашистських окупантів 13

VI. Підсумки та уроки Другої світової війни* Ціна перемоги для України 14 Література 16

I. Крах Версальсько-Вашингтонської системи. Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Проте ця система не змогла врятувати світ від Другої світової війни. У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. кв. км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік.

За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол. Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальсько-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки. По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на“умиротворення” агресора, а також “ізоляція США”, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна зула загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були зкуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити

— Другий етап — 19 листопада 1942 р. —9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської юаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників' Європі і змусили їх капітулювати.

— Третій етап — 9 травня 1945 р. —2 вересня 1945 р. Завер-иення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.

II. Західно-українські землі у контексті радянсько-німецьких договорів 1939 року

Лідери Німеччини, Італії, Великобританії та франції у вересні 1938 р. уклали Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. ЗО вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній значалося, що питання англо-німецьких відносин має величезну вагудляЄвропи і може забезпечити мир. Та ці документи не принесли очікуваних результатів. У березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини передано Угорщині, було окуповано Закарпаття. Таким чином Німеччина поширювала свій вплив на Схід. У цих умовах Радянський Союз пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як“пакт Молотова — Рібентропа”. Він був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками.

Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев— Вісла — Сян, в ній також додавалося: “Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей”. Стаття 3 відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р.

Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту “Молотова — Рібентропа”був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. Населення СРСР збільшувалося на 12 млн. осіб.

У Західній Україні було інспіровано “відновлення”радянської влади. З цією метою 22 жовтня організовано вибори та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входжен-чя до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську. Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. У складі УРСР було створено дві нові обла-: ті— Чернівецьку та ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР. Хоч включення західноукраїнських земель було безпосереднім зезультатом змови між диктаторами, значення його в історії долі вкраїнського народу важко переоцінити— вперше українці об'єдна-іися в межах однієї держави. Загалом ставлення до радянської армії українського населення іахідних земель не було ворожим. Треба сказати, що деякі політичні іаходи радянської влади були радо зустрінуті місцевим населенням. Іерш за все було багато зроблено для українізації та зміцнення : истеми освіти, помітно покращилося медичне обслуговування іаселення, були націоналізовані промислові й торговельні підприємст-іа, які раніше контролювали поляки. Найпопулярнішим заходом стала Експропріація радянською владою польських землевласників. Проте іаралельно йшов процес руйнування створених західними українцями : оціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на : хід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні коопера-иви, припинили діяльність товариства“Просвіти” тощо. Із політичних ”рганізацій залишилася одна більш-менш дієздатна організація — організація Українських Націоналістів (звичайно її підпільна мережа). З часом почали проявлятися й інші непривабливі сторони радяні-ації —оголошено колективізацію, заборонено викладання релігії школі, конфісковані церковні землі.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Усього за 1939—1941рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб. III. Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників. У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом“Ост”фашисти мали намір протягом декількох десятиліть переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. Після окупації частину українських земель передбачалося передати сателітам гітлерівського рейху як плату за його підтримку. 22 червня 1941 р. Україна стала першим об'єктом агресії. Протягом короткого часу фашисти окупували майже всю її територію. Серед причин поразок та невдач на початку війни необхідно зазначити не лише неготовність країни та армії до широкомасштабної війни, а й військову доктрину СРСР— вважалося, що війна буде вестися на “чужій території”, тому більшість запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було розташовано поблизу кордонів і захоплено противником у перші дні війни. Не останню роль відіграли і репресії, проведені в армії.

За три тижні війни фашистські війська просунулись в глибину території СРСР на сотні кілометрів. Цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій в Україні. З метою зупинити фашистів в Україні було сформовано два фронти:

Південно-Західний під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний під командуванням генерала І. Тюленєва. Проте саме в Україні фашистам вдалося здобути кілька вражаючих перемог. У вересні 1941 р. їм вдалося знищити у районі Києва величезні радянські сили й захопити 650 тис. полонених. Ще у липні 1941 р. фю-рер видав наказ“Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях”. Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомі-саріат“Україна” був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобережжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю, який сам про себе говорив:

“Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття та власність українців”. Столицею було обрано М. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на б генеральних округів— “Волинь і Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”. Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства як окремий район. Буковина й частина Південно-Східної України, Одеса включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства“Бессарабія”, Чернівецька — до губернаторства “Буковина”, а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство“Трансністрія”. Закарпаття передано Угорщині. Таким чином, на час німецької окупації Україна перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії. Аналіз структури і чисельності німецької цивільної адміністрації в Україні показує, що фашисти намагалися зберігати тут повний контроль. На всі більш-менш важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці.

Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер— панівною нацією проголошувалися німці. У спеціальній директиві “Щодо проведення умиротворення в Україні” від 28 червня 1942 р. говорилося: “У разі виникнення сумнівів щодо правильного вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними”. В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концтаборів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік, головним чином військовополонені. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Тільки за два дні 29—30 вересня 1941р. у Бабиному Яру в Києві було вбито близько 33 тис. чоловік. Тут розстріли набули регулярного характеру, всього за часи окупації лише у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік.

Фашисти вивозили з України не лише продукти (85% усього постачання Німеччини з окупованих радянських територій вивозилося саме з українських земель), а й чорноземи. Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найбільш жорстким він був у Рейхскомісаріаті, м'якшим— на Закарпатті. IV. Рух опору фашистській окупації

В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. ЗО травня 1942 р. при Верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху, головнокомандувачем призначено маршала К. Ворошилова, а пізніше —Український штаб на чолі з генералом Т. Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загострилися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника—людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і Діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті співпраці між німцями та ОУН було створено військове формування —легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами“Роланд” та “Нахтігаль”. Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. ЗО червня 1941 р. ОУН-б при підтримці“Нахтігалю”без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С. Бандеру та його прибічників німці заарештували.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини“Поліська Січ”, яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналістичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокомандуючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число—100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

У Східній Україні рух опору існував у формі підпілля, керівну роль у якому відігравали спеціально залишені під час відступу партійні і комсомольські робітники.

    V. Звільнення України від фашистських окупантів

Плани німецького командування блискавично закінчити війну до кінця 1941 р. провалилися, становище на радянсько-німецькому фронті було досить напруженим. І хоча Вермахт, маючи перевагу у живій силі й техніці, займав вигідні оперативно-стратегічні позиції, завдяки мужності, хоробрості, самовідданості рядових бійців та командирів радянських військ наступ гітлерівців було зупинено. Під Москвою зазнали поразки 38 ворожих дивізій.

У лютому 1943 р. велике угруповання німецьких військ зазнало катастрофічного удару під Сталінградом. У ході цієї операції почалося визволення України. 18 грудня 1942 р. бійці 573-го стрілецького полку 195 стрілецької дивізії 1 гвардійської армії Південно-Західного фронту відбили у фашистів перший населений пункт окупованої України— село Півнівку Міловського району Ворошиловградської області. Велику роль у визволенні України відіграла Курська битва, що розгорнулася у липні—серпні 1943 р. З обох сторін у ній взяло участь 13 тис. танків і самохідно-артилерійських установок, 70 тис. гармат і мінометів, до 12 тис. літаків та понад 4 млн. солдатів і офіцерів. Ця битва називається “битвою моторів”. 12 липня 1943 р. радянські війська перейшли у контрнаступ, який закінчився розгромом ударних сил противника.

Протягом літа —осені 1943 р. , долаючи впертий опір ворога, радянські війська здійснили Білгородсько-Харківську операцію, визволили Харків, Донбас, Мелітополь, Керч, а 7 листопада— Київ (з невиправдано великими людськими втратами). 24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянської армії на Правобережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти—Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Бойові дії проходили на 1400-кілометровій смузі—від Полісся до Чорного моря. У ході наступальних операцій протягом зими 1943 та всього 1944 рр. було повністю визволено захоплену фашистами територію України. Радянські війська розпочали свій визвольний похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р.

VI. Підсумки та уроки Другої світової війни* Ціна перемоги для України

У результаті Другої світової війни Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Величезними були демографічні зміни в Україні. Згідно з офіційними даними в Україні загинуло 5, 5 млн. чоловік. З них 2, 5 млн. загинуло на фронтах. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41, 9 млн. осіб, а наприкінці війни було лише 27, 4 млн. осіб. Отже вбиті у боях, померлі у концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14, 5 млн. чоловік. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін, що залишилися на полях тощо.

Україна лежала в страшних руїнах, було зруйновано більше 700 міст, 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (за данними на 1940 р. ) на 1945 р. залишилося 186 тис. Біля 10 млн. жителів України залишилися без житла. Величезних втрат зазнали промисловість та сільське господарство. Оцінка матеріальних втрат становила 285 млрд. (у цінах 1941 р. )—понад 40% всіх втрат СРСР. У Донбасі були зруйновані і затоплені 882 шахти, висаджено у повітря всі металургійні і машинобудівні заводи України. Величезних втрат зазнали й історичні пам'ятки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків. Усього за межі республіки було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Українці виявилися добрими вояками, жителі республіки одержали 2, 5 млн. орденів і медалей за хоробрість і відвагу, серед Героїв Радянського Союзу частка українців становила 18, 2%, 35 українців це звання отримали двічі, льотчик Іван Кожедуб тричі був нагороджений цією відзнакою. Сотні тисяч українців воювали на боці західних союзників —в американській та канадській армії, французькому русі Опору, у партизанських загонах в Югославії, у польській армії, зокрема дивізії ім. Т. Костюшко, у чехословацькій бригаді генерала Л. Свободи.

Українці на фронті і в тилу країни, в тилу ворога, у фашистських таборах, на підневільній праці в Німеччині— всюди робили все від них залежне, щоб наблизити час перемоги над фашизмом. Література

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Львів, 1993. 2. Роєнко В. Друга світова війна. 1939-1945. — К. ,1994.

3. ТрубайчукАФ. Друга світова війна. Коротка історія. — К. ,1995. 4. Чайковський А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. мовою документів, очима історика). — К. ,1994... 5. Швагуляк М. “Українська карта” (Друга світова війна)// Дзвін. — 1990. — №7.

    Лекція 15. УКРАЇНА В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД1945-1953 рр.
    ПЛАН.

I. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни 1 II. Загострення політичної боротьби у західних областях 5

    III. Десталінізація 7
    IV. Нові методи управління народним господарством 9
    V. Шестидесятники 11
    Література. 12

I. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Ми вже відзначали, яких людських і матеріальних збитків зазнала Україна.

В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р. ) Польща змушена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія також відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940—1954 рр. , увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України розширилася до 580 тис. кв. км. Проте зменшення населення дуже чутливо відбилося на соціально-економічному розвитку республіки.

Завдання відбудови господарства були визначені у четвертому п'ятирічному плані (1946—1950 рр). Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єдиний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази. Крім того ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, що передбачав стабілізацію національної валюти, відбудову доріг, шляхів сполучення і засобів зв'язку, розвиток сільського господарства, харчової і легкої промисловостей, реконструкцію і технічне переоснащення промисловості на базі прогресивних технологій і науки. Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85%

іпіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове іробництво в Україні на 15% перевищувало рівень 1940 р. На ахідній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, ? 1950 р. промислове виробництво зросло на 230%. У 50-х роках фаїна стала однією з провідних індустріальних країн Європи. За атистичними даними вона виплавляла на душу населення чавуну льше, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція.

Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня иття населення. Легка промисловість ледве досягла 80% воєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари юмисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, іявність в обігу великої обезціненої грошової маси та фальшивих пюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець їнищено особисті заощадження громадян. і В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до об'єктивних причинеого слід віднести посуху 1946 р. , викликані війною скорочення Рівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського сподарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші— суб'єк-івні причини — недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно ісокі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження з листопада при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного брошна домішувати 40% вівсянного, ячного та кукурудзяного. Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією щянського Союзу. У 1947 р. М. Хрущов розпочинає у республіці чний проект, спрямований на“розв'язання” аграрних проблем. Він іредбачав: — об'єднання колгоспів у гігантські “агроміста”, що теоретично іло сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної льськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало за-ізпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;

—передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни гримували більшу частину продуктів харчування;

    — вводився суворий контроль за сільським населенням.

Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений ідмовитися від цього проекту.

Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя респуб-іки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у бе-іезні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва 'РСР—утворено народний комісаріат закордонних справ України а чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була однимззасновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (00Н). Іа першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. УРСР було об-іано членом Економічної й соціальної ради. У 1948—1949 рр. Украї-а була постійним членом головного органу 00Н — Ради Безпеки. Але Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, а тактичних міркувань Сталіна—для пом'якшення негативного •езонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на іахідній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької іирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р. , де 'країна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї. З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з“космополі-ами”, “низькопоклонниками”, “переродженцями”в історії, філосо-зії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських исьменників—О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського. Цілі аукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому іатеріалізмові, одержали клеймо“ворожих”і тим самим втратили раво на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у ріоритетних галузях науково-технічного прогрес.

Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції іеспубліки спричинила публікація кількох редакційних статей Правдьі”, насамперед “Проти ідеологічних перекручень в літературі” липень 1951 р. ), в якій різко критикувався вірш В. Сосюри “Любіть ^країну”, як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на начних обертах, ламаючи тисячі людських доль.

    II. Загострення політичної боротьби у західних областях

У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва —автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1, 5 тис. , завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р. , що означало ліквідацію•уніатської церкви в Україні.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6