Шпора: Экономика зарубежных стран

Шпора: Экономика зарубежных стран

1980р.

Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиліття в

африканських країнах, у 1981— 1987 рр. Вони становили лише 1,8 % на рік, у

наступні роки дещо зросли. Однак вони були, як і раніше, нижчими, ніж темпи

зростання населення, тому у 1980— 1990 рр. в Африці спостерігалося абсолютне

скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9 % на рік.

Інтегр. угр-ня утворюють кр. Східної Азії –НІК (нові індустр. країни) –

Півд. Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг,.які на початок 90-х р. підійшли до

межі трудомісткості спеціалізації. Підвищились середні темпи реальної зар.

плати. Підвищення курсів валют НІК після 1985рпідштовхнуло процес структурної

перебудови.Більш активно почали розвиватись капіталомісткі галузі,

збільшилась частка капіт-ї прод-ї в експорті цих кр. з 20 до 55% протягом 80-

х років. Зросла частка експорту високотехнологічної продукції з 1 до 9%.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризу­ються найвищими темпами

економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження

динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував

аналогічний показник Латинської Америки і Африки.

Ще одне інт-не угруп-ня – Асоціація країн Південно-Східної Азії, до якого

входять кр. – Бруней, Індонезія, Малайзія, В’єтнам, Таїланд,. Філіппіни. Для

них хар-но: великий ринок, чималі трудові ресурси. 85% світового вир-ва

натурального каучуку, 83% пальмової олії, 67% олова та копри, 60% видобутку

міді, значна частина видобутку нафти. Порівняльні переваги у сировинних і

трудомістких галузях обробної пром-ті. В окремих країна субрегіону

спостерігається підвищення зар. плати (Малайзія, Тайланд). Унаслідок цього ці

кр. докладають серйозних зусиль до розвитку комплексу високотехнологічних

галузей.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабі­льних темпів

економічного зростання. На динаміку їхнього ВНП істотно впливають світові

економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років,

початок 80-х, початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися .

Низький рівень продуктивності праці вказаних країн відображає їхню загальну

соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю

індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням

досягнень НТР, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма

іншими факторами.

Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі

основних її галузей економіки країн, що розвиваються. Іс­тотно змінилися

пропорції між основними секторами на­родного господарства, виникли нові,

сучасні галузі індуст­рії. Серед головних тенденцій, які характеризують

динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, тре­ба назвати

зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги

галузей обробки і сфери послуг (табл. 4).

Розвиток промисловості посів провідне місце в економі­чній політиці країн, що

розвиваються, уже з перших років після звільнення від колоніального гніту.

9.Характеристика основних етапів економічної реформи КНР.

Державна власність у Китаї до реформи, як і традиційні види державної

власності в інших колишніх соціаліс­тичних країнах, була однотипною. При

традиційній (плано­вій) системі економіки держава для управління

використо­вувала централізовані методи адміністративних наказів та

розпоряджень. Державні підприємства не мали ніяких прав на трудові, фінансові

та матеріальні ресурси, а також у галузі виробництва, постачання та

реалізації продукції. Керували підприємствами партійні організації. Директор

підприємства фактично був лише виконавцем колективних рішень парткому.

Робітники та службовці не мали ніяких прав в управлінні підприємством,

відповідно без особливо­го інтересу ставилися до господарської діяльності.

Суть щойно сказаного полягає в тому, що економіка державної власності до

реформи була економікою монопольного типу,яка виключала ринок та конкуренцію.

Такий механізм безпосередньо впливав на внутрішню структуру державної

власності аж до ефективного розподілу та раціонального використання усіх

суспільних фондів. Тому від 1979 р., коли розпочалась економічна реформа, в

Китаї заходилися досліджувати проблеми реформи державної власності з метою

підвищення ефективності її віддачі.

Головна мета реформи державних підприємств полягає в перетворенні їх на

товаровиробників, які самі повинні відповідати за прибутки та збитки. Реформа

підприємств у 1979— 1992 рр. в основному йшла шляхом «розширення прав та

надання прибутків».

У цьому процесі можна виділити чотири етапи. Голов­ним змістом першого (1978—

1982 рр.) було розширення прав самостійності підприємств та впровадження

різномані­тних форм державної відповідальності. Від четвертого квар­талу 1978

р. у Китаї почали в дослідному порядку розширю­вати самостійність

підприємств.

Основним змістом другого етапу — 1983— 1986 рр. — стало впровадження системи

«лігайшуй» (перехід від відра­хування прибутку підприємств до оподаткування

їхнього прибутку), а також реалізація різних експериментів з удо­сконалення

механізму господарювання. Конкретним захо­дом на цьому етапі стала сплата

прибуткового податку великими та середніми підприємствами за єдиною став­кою

— 55%.

Проводилось чимало дослідів по утворенню нових моделей підприємств, які мали

великий вплив на проведен­ня корінної реформи. Серед них найбільш важливими

є:

1) Підрядна система. Підряд цього періоду передбачав головним чином

зобов'язання директора підприємства пе­ред вищестоящим органом про виконання

показників по прибутку. Вищестоящий орган матеріально заохочував ди­ректора,

робітників та службовців підприємства в разі виконання завдання.

2) Орендна система. Оренда в основному практикувалася на малих, збиткових

підприємствах. Від імені органів упра­вління встановлювалась тверда орендна

плата. Підприємст­во віддавалось в оренду тому, хто бажав його орендувати.

Протягом орендного строку чистий доход, який залишався після орендної плати,

повністю поступав у власність орен­датора або розподілявся ним.

3) Акціонерна система. У другій половині 1985 р. через скорочення обсягів

централізованих капіталовкладень на багатьох підприємствах відчувалась

нестача фінансів. За дозволом місцевих органів влади велика кількість

підпри­ємств стала випускати акції, які дали змогу підприємствам отримувати

допоміжні фінанси.

Третій етап — 1987— 1988 рр. — характерний поши­ренням та вдосконаленням

системи господарської відпові­дальності за підряд. Проте на великих та

середніх держав­них підприємствах не вистачало активності в господарській

діяльності. За попередні етапи значно піднялась виробнича активність

невеликих підприємств.

Четвертий етап — 1992 р. 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала «Правила

про зміну системи господарсь­кої діяльності на державних промислових

підприємствах». За цими правилами, як уже зазначалося, підприємство

самостійно веде господарську діяльність відповідно до зако­ну на основі

самоокупності та самофінансування. Підпри­ємство має право самостійно

визначати межі своєї діяльно­сті в тій чи іншій галузі..

Мета економічної політики Китаю у восьмій п'ятирічці (1991—1995 рр.) — через

зміну системи управління збіль­шити частку державних підприємств, які успішно

працю­ють, з 1/3 до 2/3.

На початку 1992 р. китайський уряд економічної почав розробляти тотальну

стратегію з прискорення розвитку економіки та зовнішніх зв'язків країни з

акцентом на інтенсивне освоєн­ня чотирьох смуг території. Поняття «чотири

смуги» вклю­чає: приморську, внутрішню прикордонну, смуги впродовж р. Янцзи

та залізничної магістралі від порту Ляньюньган (пров. Цзянсу) до

прикордонного пункту Алашанькоу (Си-ньцзян-Уйгурський автономний район). Ці

райони вирізня­ються або сприятливою економічною базою, або міцним

економічним потенціалом.

Мета кредитно-банківської реформи —утворення такої кредитної системи, яка

відповідала б потребам ринкової економіки. Необхідно утворити систему

центрального банку, який повинен під безпосереднім керівництвом Держради КНР

проводити в життя грошову політику держави. Поряд з цим утворити систему

кредитних інститутів, між якими чітко повинні бути розмежовані функції

проведення політики та комер­ційні функції, віссю яких стануть державні

комерційні банки. Будуть діяти і численні, різноманітні за профілем кредитні

установи. Необхідно також утворити систему єди­ного відкритого кредитного

ринку, який допускає конку­ренцію. Напрямом реформи валютного управління є

впро­вадження єдиних валютних курсів, які відображають ринко­вий попит та

пропозицію, поступове перетворення китайського юаня на вільно конвертовану

валюту.

Поглиблення кредитної реформи у Китаї привело до відкриття кредитного ринку.

З 1986 р. уряд дозволив спеці­альним банкам вступати у взаємно-перехресні

операції, але з деякими обмеженнями. У наступні роки в країні повсюдно

з'явились ринки міжбанківських короткострокових позик (позичок), ринки

«ко­ротких» грошей, довгострокових кредитів, ринки позичко­вих облігацій

підприємств, облігацій держпозик, ринки (дисконтування) векселів, валютні

ринки, що регулюються, ринки акцій та інші кредитні ринки. Поступово

впровади­лися плаваючі курси відсоткових ставок, тобто гроші як товар стали

мати ціну.

10. Особливості процесу адаптації країн Східної і Південно-Східної Азії до

світового господарства у 70-х ― 90-х рр. ХХ ст.

Регіон Пів.-Сх. Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких хар-ні

ті чи інші спільні риси і тенденції соц.-ек. та пол. Розвитку. Вєтнам, Лаос,

та Камбоджа (І група) -соціалістичний розвиток; Індонезія, Малайзія,

Сингапур, Таїланд, Філліпіни, Бруней (АСЕАН) – шляхом ринкових відносин.

І група- у 80-х рр. – аграрна спрямованість (хліборобство), натуральні форми

гос-ва, традиційна структура вир-ва. З другої половини 80-х рр. Почався

перехід до ринку, але вони залишались з низьким рівнем доходу (менш 500).

Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд – нові індустріальні країни (НІК) –

середній рівень доходу (від 500 до 3000 дол.)

Сингапур (держава з розвинутим промисловим потенціалом) та Бруней

(нафтоекспортер) – держави з високим рівнем (більше 3000).

Півд.- Сх. Азія характ-ся динамічним розвитком. Темпи ек. розвитку країн

цього регіону після війни були одними із найвищих у світі.

Зросла частка цього регіону в світовому сукупному продукті від 1970 по 1989р.

з 1,1 до 1,4%.Рівень ВНП на душу нас. Для країн АСЕАН у 1990р. склав 1200

дол. І та Е регіону в 60-80рр зростав високими темпами. Потужна експортна

база. Крупніши (монопольні) експортери окремих товарів.

У 1990р. зона АСЕАН давала 80% світ. вир-ва нат-го каучуку, 60% олова та

копри, 90% прядива, 50% кокос. горіхів, рису.

Країни Східної Азії –НІК (нові індустр. країни) – Півд. Корея, Сінгапур,

Тайвань, Гонконг,.які на початок 90-х р. підійшли до межі трудомісткості

спеціалізації. Підвищились середні темпи реальної зар. плати. Підвищення

курсів валют НІК після 1985рпідштовхнуло процес структурної перебудови.Більш

активно почали розвиватись капіталомісткі галузі, збільшилась частка капіт-ї

прод-ї в експорті цих кр. з 20 до 55% протягом 80-х років. Зросла частка

експорту високотехнологічної продукції з 1 до 9%.

11. Масштаби та динаміка міжнароднної торгівлі

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух

різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та

юридичними особами, є міжнарод­ний обіг, світова торгівля. Про

зростаюче значення міжна­родної торгівлі в сучасному світовому економічному

розви­тку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового

валового національного продукту (ВНП) становив 12%, а в середині 80-х років —

уже 26%. Існує випереджаю­че зростання міжнародної торгівлі порівняно із

соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглиблен­ням

міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків,

посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу. Найважливіші тенденції у

розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й

структу­ру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що

відбуваються в системі «наука— техніка— вироб­ництво». Різко загострюється

конкуренція на світових рин­ках товарів і послуг; посилюються регіоналізація

міжнарод­ної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку;

зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відо­кремлюється міжфірмовий

товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше

проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між

державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої

форми обміну.

Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі.

Це факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за

стародавніх часів та в середньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги,

торговельні будинки епохи індустріальної цивілізації. Це пряма міжнародна

торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та внутрішньофірмовий обмін,

які з'явились у наш час.

Обсяг світового експорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед найбільших

експортерів — США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, частка яких

становить майже половину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом

експорту на душу населення — Сингапур, Гон­конг, Бельгія, Швейцарія,

Нідерланди.

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу

досить нерівномірно. Так, у 1992 р. на Північну Америку припало 15,5% світового

товарного екс­порту, на Латинську Америку — 4,0, Західну Європу — 46,0,

Центральну, Східну Європу й колишній СРСР — 2,5, Африку — 3,0, Середній Схід —

3,5, Азію — 25%.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарно­го експорту. Головна і

зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті

збільшуєть­ся частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні

питомої ваги сировинних товарів.

12. Диференціація та нерівномірність розвитку країн що розвиваються

Ці країни займають понад 60% території Землі, 77% світового населення. 89,3%–

св. запасів нафти, 50,5% газу. Це країни Азії, Лат. Америки, Африки.

Рівень підготов­ки робочої сили тут у середньому визначається так: 3,7 року

шкільної освіти, у розвинених країнах — 10 років. На країни, що розвиваються,

припадає 15% світових витрат на освіту, 13% — інженерів, учених, хоча тут

зосереджена більшість населення світу. У виданих у світі патентах їхня частка

становить 1%, у загальному обсязі НДДКР — 2% (табл. 1).

У 80-х — на початку 90-х років диференціація країн, що розвиваються, помітно

посилилась. Нерівномірність розви­тку зазначеної групи країн спричинена

багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Від­мінність

умов виробництва (зокрема, забезпеченість при­родними ресурсами), демографічні

ситуації, місця у міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної

ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу нерівномірність

розвитку цих держав. Через те аналіз бага­тьох процесів, що відбуваються у

країнах, які розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі

агрегатних узагальнених показників по всій групі країн.Це вимагає

виділення окремих груп країн, які характе­ризуються спільними умовами й

закономірностями розвит­ку. Особливу групу утворює, наприклад, більшість

країн-ек­спортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення,

значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися,

інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру.

Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін

на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі.

Навпаки, інша група країн, що розвиваються (Південна Корея, Гонконг,

Сингапур, о. Тайвань, Бразилія, Мексика), так звані нові індустріальні країни

(НІК), у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Азіатські НІК

мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економіч­ного зростання і

промислового експорту. 90-ті роки показа­ли, що, крім НІК, так би мовити,

першої хвилі, з'являють­ся НІК другого ешелону — Малайзія, Таїланд,

Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву

структуру господарства, НІК займають дедалі помі­тніше місце у глобальній

економіці.

Найвідсталіші і бідні країни, що розвиваються, склада­ють так звані «найменш

розвинуті держави». За класифіка­цією 00Н, до них належить 47 держав з

населенням майже 500 млн чоловік. Середній рівень доходу на душу населення

тут становить всього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів,

відчуваючи гострий дефіцит фінансо­вих коштів для економічного розвитку, ці

держави в остан­ні десятиліття практично витіснилися з МПП і перебували у

надзвичайно скрутному становищі.

13. Диференціація та нерівномірність розвитку промислово розвинутих країн.

До країн із розвинутою ринковою економікою, або промислово розвинутих країн,

належать держави — члени Організації Економічного Співробітництва та Розвитку

(ОЕСР). Ця організація створена 1961 р. До неї входять 23 країни:

Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія,

Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія,

Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та

Японія.

Країни ОЕСР посідають провідне місце у світовому господарстві, про що свідчить,

зокрема, їхня питома вага у світовій торгівлі. Так, 1990 р. на країни ОЕСР

припадало 71,5 % світового експорту, в тому числі на США — 11,5, ЄС — 39,4,

Японію — 8,4 %, на ці ж країни припадало 72,4 % світового імпорту, в тому числі

на США — 14,5, ЄС - 39,6, Японію - 6,6 %.

Про рівень економічного розвитку цих країн свідчить і те, що найбільша

частина національного багатства сьогодні створюється в так званому третинному

секторі економіки, тобто у сфері послуг.

Серед країн ОЕСР виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а

також країни ЄС (серед 15 країн ЄС, у свою чергу, виділяється ФРН). До

лідерів за окреми­ми економічними показниками -належить також Канада.

Ступінь економічного розвитку окремих країн можна визначити, зіставляючи

рівень розвитку продуктивності праці у провідних галузях економіки.

Для цих країн хар-ні ознаки: 1. Суспільний лад. 2. Високий рівень ВВП надушу

нас. 3. Відкритість ек-ки. 4. Поєднання ринкового механізму з держ. регул-

ням.

Виділ. Сімка найбільш пром. розв. кр.: США, Японія, Німеччина, Франція,

Італія, Великобр., Канада.

Диференціація та нерівномірність розвитку залежить від таких факторів:

- історичний чинник

- площа території країни

- нерівномірність розміщення природних ресурсів

- соціальний фактор

- продуктивність праці

За останні роки Японія наздогнала США у восьми, а Німеччина – шести галузях.

14. Еволюція міжнародної валютно-фінансової системи в останні десятиріччя.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжна-родна

валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин

за рахунок держав Цент­ральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР

роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно

посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних

операцій, зрос­тає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин,

з'яв­ляються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За

існуючими оцінками, річний обсяг міжнаро­дних фінансових операцій у 10— 20

разів перевищує масш­таби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн

дол.

Найбільш характерними ознаками міжнародної валют­но-фінансової системи є

наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських

угод (1976 р.); диверсифікація ліквідних засобів внаслідок впро­вадження в

обіг міжнародних (СПЗ)' та регіональних (ЕКЮ) валют, підвищення ролі й

значення у міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав

(США, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування роз­галуженої

системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення

фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової

телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фінансову

сис­тему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобаль­ного

характеру.

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним

продовженням внутрішніх гро­шей, вищою формою їх функціонального

застосування.

Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні

національні валюти та наднаціо­нальні валюти.

Міжнародні валютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі

світового господарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху,

переміщення різно­манітних ресурсів між суб'єктами світогосподарських

зв'яз­ків, що виражається в такій інтегральній категорії, як платіжний баланс

держави. Водночас вони характеризують­ся відносною самостійністю й

розвиваються відповідно до власних законів та закономірностей, справляючи

істотний зворотний вплив на виробничо-інвестиційну та науково-те­хнологічну

сферу світового господарства, на всю світову економіку й систему міжнародних

економічних і політич­них відносин. Наприклад, коливання валютних курсів

впливає на умови конкуренції й світові ціни товарів та послуг, рух капіталів

і робочої сили між країнами й регіо­нами. Міжнародні валютно-кредитні

відносини (МВКВ) вини­кають у процесі функціонування грошей у міжнародному

економічному обороті. Вони обслуговують обмін товарами, послугами,

капіталами, робочою силою, туристами тощо.

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи — ефективне

опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і

створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й

поділу праці.

Характер функціонування міжнародної валютно-кредит­ної системи та ступінь її

усталеності залежать від відповід­ності цієї системи та відносин, що в ній

складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і

співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з

цим міжнародна валютно-кредитна систе­ма повинна відповідати таким основним

вимогам:

1) забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і

кредитних засобів, що користую­ться довір'ям учасників валютно-кредитних

відносин;

2) мати певний запас міцності для стійкого функціону­вання в умовах

перманентних структурних перебудов у різних частинах світового господарства,

що відбуваються хворобливо й часто дезорганізовують зовнішньоекономіч­ний

товарооборот протягом певного періоду (СНД, колиш­ня СФРЮ та ін.);

3) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до

внутрішніх та зовнішніх факторів функ­ціонування міжнародних економічних

відносин;

4) сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів

світогосподарських зв'язків усіх структу­рних рівнів, починаючи від фірми

(ТНК) й закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС. Поглиб­лення

МПП, глобалізація світогосподарських зв'язків де­термінують необхідність

лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно-кредитних

систем.

У реальному житті процеси у сфері МВКВ здійснюються стрибкоподібно,

суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного,

регіонального і світо­вого масштабів, біфуркаціями системи міжнародних

валют­но-кредитних відносин у процесі її формування як цілісно­сті.

На основі всебічного розвитку валютно-кредитних від­носин замкнуті економічні

системи (як це було ще донеда­вна у колишньому СРСР) трансформуються у

відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування. Таким чином,

рівень розвитку МВКВ вирішальне впливає на структуру світогосподарських

зв'язків.

15. Економічне становище країн Тропічної Африки.

До країн Тропічної Африки відн. такі, як Ефіопія, Ангола, Чад, Мозамбік,

Сєрра-Ліоне, Сомалі,

Сер. рівень ВВП на душу нас. скл. 340 дол. Майже в усіх кр. Тр. Аф. низький

рівень ек. розвитку. Серед 20 найбідніших кр. Світу – 16 кр. із цього

субрегіону. За минуле десятиріччя значно знизився рівень самозабезпеченності

континенту продовольством. Близько 60% нас. Троп. Аф. систематично

недоїдають. Питома вага с/г на 1990р. становить 32% від ВВП, пром-ті – 30%,

послуг – 40%.

В с/г зосереджено 64% ек.активн. нас. Продуктивність галузі на дуже низькому

рівні. У багатьох районах Тр. Аф. грунти перенасичені вологою, що стримує

розвиток рослинництва. Ерозія грунтів. Екстенсивний хар-р вир-ва, примітивна

агротехніка і матеріало-технічна база, великий демографічний тиск на природне

середовище. Землеробство – провідний сектор с/г – 80% обсягу вир-ва, але хар-

ся низькою продуктивністю. Нйбільш помітне місце Тр. Аф. занімає у вир-ві

таких видів рослинництва: какао-боби, сизаль, бавовна, чай, кава, арахіс.

Значна частка нас., що займається твар-м – кочівники. Помітне місце в госп-ві

кр. тропічної зони континенту займає лісівництво. Видобувна про-сть є однією

з найб. Розинутих та технічноспоряджених галузей ( ін-й кап-л). Розв.

гірничовидобувна. Поклади корисних копалин розташовані нерівномірно.

16. Економічний потенціал країн СНД,

Біловезька угода у грудні 1991 р. — Союз незалежних держав (СНД). Колишні

союзні республіки стали незалежними країнами, які самостійно визначають

власний шлях вну­трішнього розвитку та взаємин із світовим співтовариством.

Тим самим докорінно змінилося їхнє становище у світовій економіці — раніше

вони брали участь у ній як складові частини єдиного народногосподарського

комплексу, а зараз кожна із суверенних країн вирішує складне питання —

утвердження у системі світогосподарських зв'язків, виборення власного місця у

МПП.

Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав і СНД у

цілому є складне переплетен­ня процесів взаємодії та розмежування як наслідок

форму­вання національних господарських комплексів в умовах неможливості

повної ліквідації закладеної раніше економіч­ної взаємозалежності. Розрив

багатьох міжреспубліканських зв'язків є однією з основних причин швидкого

наростання кризових явищ в економіці нових незалежних держав. Крім

негативного впливу на можливість приступити до будівництва раціонально

функціонуючої національної еко­номіки, кризові явища істотно обмежують

перспективи здобуття цими країнами вигідних позицій у світовій еконо­міці,

Складність проблеми ефективного інтегрування поси­люється тим, що подолання

падіння економічних показни­ків вимагатиме тривалого часу — за прогнозами

Всесвіт­нього банку, стабілізація в народному господарстві країн СНД може

бути досягнута не раніше другої половининаступного десятиріччя.

Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн СНД є

незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх господарств.

Усі вони, крім Туркме­нистану, в стратегічному плані обрали шлях прискореного

переходу до ринкової моделі господарювання, але, як ви­явилося, найскладнішим

для них є вирішення практичних завдань тактичного порядку — послідовність та

взаємоза­лежність конкретних заходів у сфері роздержавлення, при­ватизації,

демонополізації тощо. Незадовільний в цілому перебіг ринкових реформ також

гальмує приєднання цих держав до світової господарської співдружності. На

сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових еконо­мічних

процесів викликана іншою причиною — відсутніс­тю у нових незалежних державах

ринкового механізму як системного утворення.

Невизначеність шляхів подальшого політичного та еко­номічного розвитку є

основною причиною відсутності у багатьох із цих країн чітко окреслених схем

входження до регіональних і світових господарських структур. Дещо чіткіша

їхня позиція щодо регіональ­них угруповань — Україна, Молдова, Грузія, Росія,

Азер­байджан, Вірменія від 1992 р. почали співробітничати з Туреччиною,

Болгарією, Албанією, Грецією, Румунією у межах Чорноморського економічного

співробітництва. Ес­тонія, Латвія та Литва активно включилися до

співробітни­цтва з країнами Північного Союзу.

Туркменистан, Узбекистан, Киргизстан (визначення по­зиції Таджикистану було

утруднене громадянською вій­ною), крім намагань жвавіше співробітничати між

собою й рештою середньоазіатських держав, орієнтуються, разом із

Азербайджаном, також на збалансований комплекс зв'язків як з Росією та іншими

державами СНД, так і на розширен­ня відносин з економічними угрупованнями

Азії — насам­перед з Організацією економічного співробітництва

мусуль­манських країн (ЕКО), а також на використання можливос­тей взаємодії

із сусідніми державами — Китаєм, Іраном, Туреччиною та ін. Чітко визна­чили

свою позицію Естонія, Латвія та Литва — вони мають найбільш вагомі шанси до

поступової інтеграції з ЄС.

Національна економіка кожної з нових суверенних дер­жав, природно, має

істотні відмінності у своїй структурі, співвідношенні матеріальних, трудових

та фінансових ре­сурсів, потенційних можливостях до саморозвитку і вклю­чення

у загальносвітові й регіональні господарські процеси. Так, для України, крім

Балтії, Білорусі, характерна висока питома вага обробної промисловості

порівняно з Росією та середньоазіатськими республіками, де вагому частку

скла­дають галузі видобувної промисловості. Чорна металургія зосереджена у

Росії та Україні, в інших країнах Співдруж­ності є лише окремі підприємства

цієї галузі. Водночас у Казахстані, Узбекистані, закавказьких республіках

висока частка кольорової металургії. Важке машинобудування зо­середжене

насамперед в Росії та Україні, монопольними виробниками багатьох виробів цієї

галузі є інші республіки колишнього СРСР (мікроавтобусів — Латвія,

бавовнозби­ральних комбайнів — Узбекистан тощо).

Істотні відмінності є і в забезпеченості народного госпо­дарства трудовими

ресурсами. У країнах Балтії, східних регіонах Росії, частково в Білорусі та

Казахстані до перехо­ду до ринкової економіки відчувалася нестача робочої

сили, а в більшості середньоазіатських республік та Азербайджані й за часів

директивно-планової економіки існувало прихо­ване безробіття, особливо в

сільській місцевості. Значні відмінності відчутні й у життєвому рівні окремих

нових незалежних держав. За експертними оцінками, серед­нє споживання товарів

та послуг між ними відрізнялося більш ніж у 2,2 раза. При цьому на початку

90-х років це споживання на одного громадянина складало відповідно до

загальної шкали індексів у Білорусі, Росії, Україні та Молдові — від 4,7 до

4,1 тис. крб., у Вірменії й Казахста­ні — 3,9 тис. крб., Азербайджані,

Киргизстані та Узбеки­стані — 3,3—3,2 тис. крб., Туркменистані — 2,7 тис.

крб., а в Таджикистані — всього 2,1 тис. крб.

17. Економічні реформи у госп-ві Чехії і Словаччини.

Чехія – ВНП – 11 тис.дол. Словаччина – 7,5 тис.дол.

Після відокремлення цих країн не були розірвані економічні звязки.

На початку проведення реформ і преходу до ринкової ек-ки підвищилося

безробіття: Чехія – 9,4 %, Словаччина – 19,2% (99р.).

Приватизація проводилась хвилями:

1 хвиля – 92-94рр. 2 хвиля – 94-96рр., 3хв. – 96-98рр.

Машинобудування в Чехії не зазнало кризи на відміну від Сл. Великий обсяг

інвестицій залучивалось у металургійний комплекс.

У Чехії помічалась висока питома вага в аграрному комплексі.

У Словаччині – 25%.

Відбувався розвиток сфери послуг (туризм).

60% експорту і імпорту в Чехії припадає на ЄС (15кр.)

39-40% ек. і ім. В Словаччині на кр. ЄС.

18. Х-ка этапов межд научно-тех обмела.

Научн ресурсы(научн техн потенціал,наука) определяют возможности той или иной

страны осущ у себя научно-исследоват и опытно-констр работы(НИОКР).

На научн-техн потенціал страны влияют две групы факторов. 1-я образует кол-ые

факторы- наличие в стране подготовленых научных исследователей, и

матеріально-технического обеспечения НИОКР, прежде всего объем выделяемых на

науку и научное обслуживание финансовых ресурсов. 2-я группа факторов

(качественных) включает систему организации НИОКР. Приоритеты науч разработок

, а также уровень развития такой отрасли как науч обслуживание.

Высокие темпы науч-тех прогресса во второй половине 19в привели к расширению

тех-го обмена. Международный тех-кий обмен может осуществляться: 1) на не

коммерческой основе (науч-тех публикации, конференции, симпозиумы, миграция

ученых и специалистов), этот обмен распространяется на фундаментальные НИОКР;

2) на коммерческой основе (передача на условиях лицензионного соглашения прав

пользования изобретениями – патентов, лицензий, ноу-хау, т.е. секретов

производства и технологического опыта и т.д.).

19. Вплив прямих іноземних інвестицій на розвиток країн латинської Америки.

В 90-е годы увеличился приток прямых иностранных инвестиций в латинскую Америку.

Так, в 1986-1991 его величина 9,5 млрд.$ возрос до 56 млрд.$ -1997, за счет

Аргентины 6,3млрд.$ , Бразилии 16,3; Венесуэлы 4,9; Колумбии 2,4; Чили 5,4;

Мексика 12,1. В результате объем накопленных иностранных инвестиций возрос с

48 млрд.$ 1980 и 124 млрд.$ 1990г до 375млрд.$ 1997г, причем 1/3 приходится

на Бразилию (126 млрд.$ ) и ¼ на Мексику (87 млрд.$ ). В результате

прямые иностранные инвестиции 1996г обеспечивали около 13% всех

капиталовложений в основной капитал на континенте.

Тем неимение основным видом иностранного капитала являются портфельные

инвестиции преимущественно в покупку ценных государственных бумаг, а не в

акции компании. При ухудшении экономической ситуации эти “горячие деньги”

быстро уходят из страны, предавая возможному финансовому кризису неизбежный

характер. Так, в конце 98г иностранные инвесторы, подгоняемые сомнениями

способностями бразильского правительства покрыть 65-млрдный

20 Фактори економічного зростання Китаю у 80-90рр. 20ст.

Высокия динамика эконом роста Китая проявляеться прежде всего в таком

обобщающем экомон показателе,как рост ВВП. В период эконом реформ с конца

1978г. 1997г. ВВП КНР вырос 5,7 раза, что соотвецтвует 9,6% прироста в год.

Динамика экономического роста в Китае в 80-90гг. х-ся ярко виражной

неравномерностью.

Если в 1978г. китайск ВВП был меньше российск на 23%, то в 1997г. он превысил

его 6,2 раза. Если в 1997г. производство ВВП составляло 11% от российск

уровня то 1990г. оно увеличилось до 23%, а к 1997г.- до 75% от уровня Росси.

Общий подъем и устойчивый динамичный рост соц-эконом показателей

К.базируеться на разкрепощении и активизации производственых сил деревни, где

проживает обсолютное большенство жителей страны . Также важный фактор роста

К. эконом и ее промышлености развитие мелкого, технически примитимного

производства.(с81-97гг. валовая продукция промышлености выросла более, чем в

9 раз). Стимулятором эконом роста- си-ма “подрядной ответственности ,

внедрявш на предприятиях К. с середины 80-х г.(Это способствовало постоянному

расширению инвестиционного спроса прелприятий и подребительскогго спроса

населения.) Гигантские резервы послушной робочей силы ее низкая

себестоимость привлекают в страну ТНК.(в середине 90-х г. на долю К.

приходилосоь около половины всех прямых инвестиций в развиавющихся страны.

При очень высоких среднегодовых показателей экономического роста в КНР там

неимения он весьма не равномерен. Динамике роста свойственны циклические

тенденции, а именно колебания между резкими ускорениями роста и вспышками

инфляции, с одной стороны, и дефляционными замедлениями эк роста- с другой.

Причини такой цикличности связаны с незавершенностью институциональных

преобразований в эк, в частности, с сохранением среды “мягких бюджетных

ограничений” в государственном секторе и связанных с ним хоз-х укладах.

21. Закономірність розвитку свтового господарста на сучасному етапі.

Мировое хозяйсво того воемени отличалось прежде всего тем что уровень эконом

развития был намного ниже чем сейчас, в США ВВП был почти в 25 раз меньше

чем сейчас. В 1997г. в России примерно 70 млн. жителей была неграмотной,

средняя продолжительность жизни составляла 32 года (против нынешних 65 лет).

В сруктуре мировой экономики доминировало с/х.В промышленлости преобладала

легкая и пищевая индустрия, базировавшаяся в основном на кустарных и малых

предриятиях. Сфера услуг была представлена преимуществено торговлей, а также

домашней роботой по найму,которая выполняла домашняя прислуга.В России

накануне 1-й мировой войны в с/х было занято 75% населения, в промышлености и

строительсве-9%, в сфере услуг- 16%.

С нач 1-й мировой войны до начала 50-х гг. х-ся сворачиванием

мирохозяйственых связей.

Период 50-70-х гг.- х-ся временем когда возникли интеграционные групировки

(ЕС,СЭВ) бурно шел процес интернационализации.

Период 80-90-х гг. х-ся временем перехода в эру постидусриализации для

развитых стран, и для многих отставших стран- активного преодоления своего

экономического отставания, для бывшех социалистических стран – возвращение в

лоно рыночной экономики, для всех –либерализации внутреней хозяйственой жизни

и ее глобализации.

22.Зовнішні фактори розвитку країни, що розвиваються (на прикладі країни

Північної Африки).

Вгрупу развивающихся стран входять государства с рыночной экономикой и низким

уровнем экономического развития.Из 182стран-членв Международного валютного

фонда к развивающимся относяться 121.Несмортя на значительное число этих

стран, а также на то, что для многих из них х-ны большая численость населения

и огромная територия, на них приходиться около 28% мирового ВВП. В особую

подгрупу выделяют страны-экспортеры нефти. Ядро этой группы составляют 12

учасников Орган стран экспортеров нефти(ОПЕК), несмотря на то что

деференцииация ВВП на душу населения в этой групе велика.

Основными внешними факторами оказывающими влияние на экономический рост

развив сран, являються:

· Внешняя торговля

· Иностраный капитал

· Иностарнная помощь

· Передача технологий

· Помощь в подготовке нац кадров

Внеш т-ля являетьяс каналом через который уходит большая часть производимой

в стране продукции.

Инстр ка-л (основными инвесторами в развивающихся странах –ТНК. Хотя основной

мотив присуцтаия ТНК- получения максм прибыли, и развив страны вынуждены

считаться с интересами принимающих капитал стран. )

Иноср помощь(в отдельных странах иностр помощь сотавляет боллее 1/3 их ВНП,

по каналам иностр помощи поступает как финансовые, так и материальные

ресурсы.)

Передача тех-й (основные тех-ии ,независимо от степени их морального износа

,для большенства развивающихся стран выступает как новые в том смысле что

ранее они в старне не использовались.)

Подгот спец-в (она осуществ 2-я путями –направление молодежи из развиавющихся

стран на обучение в развитые и обучение местного населения на месте

специалистами из развитых стран.

23. Зовнішньоекономічна експансія в США. Суперечність між США та іншими

світовими центарми.

США занимают 1-е место в мире по объемом внешней торговли товарами и

услугами. Однако экспортная квота у США остаеться не высокой хотя и ростет. В

сруктуре экспорта 1-е место заним готовая прод-я (боллее50%), США

экспортирует примерно 25% производимых в стране продуктов с/х. Все большую

роль в удовлетворении внутрених потребностей экономики США играет импорт. В

конце 90-х гг. ряд америк экономистов было беспокойство по поводу растущей

зависимости америк экономики от импорта. В конце 20 века США являеться

крупнейшим в мире экспортером капитала, США выступает ведущем реципиентом

заграничных инвестиций. Для зарубежних инвесторов США привлекательны

(устойчивая и процветающая экономика прибильность капитоловложений прочность

позиций доллара).

Либерализация междунар торговли 80-90-х гг. обеспечила приток в США несложних

в изготовлении промышленых товаров, галавным образом из развивающих старн,

Китая, Тайваня и Гонкога.

В свою очередь, укреплени курса доллара во 2-й полов 90-х гг. оказывало

сдерживающие влияние на развитие экспорта и стимулируещее –на увелечение

объемов импорта.

Лидерство США в мировой экономике, опредиляемое объемом и разнообразием

внутрениго рынка, который превосходит другие страны уровнем научно-тех

потенциала, мощными и глубокими торгово-економ связями с другими странами, во

многом оказыавет влияние на хозяйственое положение других стран.

Втоже время коньюктурные колебания в экономике США оказывают существенное

влияние на экспортеров сырья, главным образом, из развивающихся стран. От

реализации интелектульной продукции амеиканских корпораций и различных видов

научно-тех информ, зависит производственная и коммерчиская деятельонсть

потребителей информации во всем мире. Используя свой мощный эконм потенциал,

США оказывают влияние на входящие в круг их интересов государства не только

путем непосредственой поддержки и финансовой помощи, но используя возможности

Всемирного банка, Межд вал фонда и ряда других междун организаций, в которых

они занимают доминируещее положение.

24.Поняття та значення інформаційних ресурсів світового господарства.

Науково-технічна революція сприяла різкому зростанню ролі й такого сучасного

світового гос-ва, як інформаційний. Інформація як один з видів ресурсів-

зафіксована на матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапі

суспільного розвитку інформатизації ек-ки та інших сфер життя стала центром

соц-ек процесом в усіх розвинутих країнах.

Управ інф-єю, є по суті управлінням соц і економ процесами.Через це проблеми

розповсюдження інформації, широкого її викорис набувають не лише суто економ

а і політичного х-ру.

Про зростаюче значенняінформац ресурсів досить красномовно свідчить досвід

Японії, де обсяг виробництва різних видів ін форм у структурі ВНП склад

приблизно 10%.

З економ точки зору інформація – це 1) вид економ діяльності,її певна

галузь,2) фактор виробництва, ресурс, 3) певний товар, 4)суспільний здобуток,

5) елемент ринкового механізму, 6) фактор конкурентної боротьби.

У сучасному світі інформац ставиться в одну шеренгу з матеріальними і

енергетичними ресурсами і розгляд як важливий фактор якісних змін у житті

сус-ва.

Швидке зрост обсягів інформ ресурсів людства виклик зміни в житті людини,

психології.Нові можлив,що відкриває інформатик сус-ва, сприяла розробці

різних теорій,підходів,щодо перспектив розвитку людської цивілізації в наступ

тисячолітті.

25. Історичний процес формування світовогогос-ва. Етапи розвитку світ гос-ва.

Большенство исследователей сходяться в том что мировое хозяйство хотя и

начало складываться очень давно окончательно сформировалось около ста лет

тому назад,все началось с международ миров торговли,т.е. движение товаров и

услуг между странами.. Также к междунар торговле товарами стали подключаться

торговцы услугами.Особено большой вклад в становление миров торговли товарами

и услугами внесмло активное распостранение в новое время рыночных отношений.

Бысро багатевшие европейские купцы нового времени стремились к новым рынкам

и новым источникам капитала . В результате к концу 19века сложилсяы всемирный

рын6ок товаров и услуг , т. е. Совокупность нац рынков товаров и услуг . На

мировом рынке донимировали товары, широко продовались и некоторые виды услуг

– фрахтовые, банковские, биржевые.Также одновременно в мире исиливалось

движение всех факторов производства – капитала роб силы, предприним

способностей, технологий.

Потоки эконом ресурсов (факторов производства) первонач шли в одном

направлении –из небольшой групы наиболее развитых стран во все остальные,

менее развитые страны. Затем процес перемещения эконом ресурсов стал более

комплексным капитал, предпринимат способности и технол стали не только

импортир но и экпортиров средне развитые страны. Таким оброзом , нац эконом

стали не только учасниками мирового рынка товаров и услуг,но и движение

эконом ресурсов между сранами и регионами.

26.Китайські реформи:напрями, особливості, наслідки.

Большой интерес представляет специфика китайського варианта системних реформ.

Руководство КНР по-прежнему придерживаеться официального идеологического

курса на строительство социализма.

Тем немее за последние 2-а десятилетия в Китае сделаны решительные шаги по

переводу экономики на рыночные рельсы. При этом Китаю удалось избежать

трансформационного спада и обеспечить високий динамизм эконмического

развития, стабильное улутшение показателей уровня жизни населения.

Наиболее характерн черта кит систем реформ – это постепеность этого процеса.

Новые методы обычно обрабатаваються в эксперементальном порядке – в пределах

отдельных регионов, отрослей или даже групы предриятий. Однако это не значит

что китайск реформы носят более “мягкий” х-р, напротив достаточно жестоки и

напористы. Наприер, “урегулирований” экономики – так в Китае обычно назыавают

антиинфляционную стабилизиционную политику. В период “урегул” правительство

решительно ужесточает бюджетную и денежную пол-ку, ограничевает масштабы

потребительского и инвестиционого спроса,вводят ограничения во

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5