Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу

Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції

Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини

суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього,

підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе,

адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних

польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закордонних справ

тільки зарезервував свою позицію.

. Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був

американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію. Пізніше

він дістав назву «угода Бірнса».

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то

радянська сторона наполягала на скасуванні інспектування промислових

підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався

проект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут,

вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди

Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплюваних

матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого

виробництва, якщо «Високі Сторони схвалять», але таким чином урановий

проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але

абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті

суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на

Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії

об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».

Саме створення «економічної об'єднаної області» багатьма вченими

вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні

труднощі функціонування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штутгарті з

промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за

перегляд кордону Одер—Нейсе.

5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову,

з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на

думку багатьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне

значення його очевидне —“План Маршалла» став інструментом консолідації

західнонімецького уряду. Тим більше що адміністративно-командна модель

керування економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а

альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не

запропонував.

. Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було

зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15 грудня 1947 р.).

Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час

одного з засідань оголосив сесію закритою — без узгодження і без

зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція

висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з

англо-американською і створення «Тризонії».Усі ці заходи значно

прискорили перетворення «об'єднаної економічної область на справжню

державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби

зменшити невдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західнонімецьку

державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США

санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під

фактичний суверенітет Франції.

Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня

і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав

урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали

скликати установчі збори для розробки Конституції.

Лондонська конференція проголосила курс на створення західнонімецької

держави та її інтеграцію в західний блок. Це, звичайно, не могло не

викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачі

окупаційних військ США, Великобританії й Франції повідомили маршала

Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних

зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.

22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення

грошової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі

Великого Берліна.

24 липня було цілком перекрито наземні комунікації між західними

зонами окупації й Берліном «з технічних причин».

Західні держави організували й розширили «повітряний міст» між

західними зонами окупанії й Берліном. Радянський уряд проголосив, що

транспортні обмеження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті

одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської

зони й вилучення з обігу «марки Б».

Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні

фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему

радянської зони. Таким чином Радянський Союз розраховував створити

передумови для повного витиснення західних держав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки

Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно

продемонстрували прагнення продовжити готування до створення

західнонімецької держави.

Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949

року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня

скасовувалися всі обмеження зв”язку, транспорту і торгівлі між Берліном і

західними землями Німеччини.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими

губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата

вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада

ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня –

створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

69. Паризька угода 1954 року

Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954 року. У військовому аспекті

конференція уточнила природу та компетенцію розширеного Брюсельського

пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз, під керівництвом

Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Ці

останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку

1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької

армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними

підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з

іншого боку вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше

пов»язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина

не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі

французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації

ЄОС.

. План ван Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар

загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів,

з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою

передбачалося провести 2 референдуми: перший - після виборчої кампанії, у

якій німецькі партії могли б провадити своб пропаганду, другий – у випадку

укладення мирного договору з Німеччиною. Наступна угода була підписана у

жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання

Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3

років перехідного періоду.

70. Карибська криза

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися

станом радянсько-американських відносин. У міжнародній атмосфері домінували

конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття

культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній,

виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська

відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на

вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та

персоналу. Проте, ряд серйозних міжнародних інцидентів зірвали ці

ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична

партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана

карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських

контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США.

Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та

Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети

середнього радіусу дії. Цей крок Радянського Союзу був не стільки

помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної

катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички

між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів

під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу

військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а

США - з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість

Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-

американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще

достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної

напруженості. Після завершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих

документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та

укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні

1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону ядерних

випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968

p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з

«новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що

здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту —

бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В.

Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну

політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку.

Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-

демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених

після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі,

Чехословаччини, СРСР.

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і

перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними

сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто

з державних діячів ФРН, не закликав до силового повернення втрачених

територій. На Сході він використовувався з метою залякування загрозою

західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського

контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968

р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.

проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня

1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу

ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. 3, де було визнано,

що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не

зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних

претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще

влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з

існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в

Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками

делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з

«Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і

самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така

поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися

також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене

визнання НДР.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали

чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох

частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Західному

Берліні свої військові контингенти й використовувати всі транспортні шляхи

з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином

виключалась. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою

частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представляти інтереси населення

Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу

міста». Чотиристороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

72. Доктрина Хальштейна

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна",

згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з

"режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка

відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було

згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся ЗО

липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того

зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади.

Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в

якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими

держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені

такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.

Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних

суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав

«вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та

культурні системи, а також право встановлювати свої закони та

адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони

одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися

утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання

Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було

вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній

основі

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни—

учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги

терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на

насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свободу включаючи свободу совісті,

релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-

учасниці зобов'язалися визнавати загальне значення прав людини та

основних свобод

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з

цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати,

коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний

статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій

політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання

держав—учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями

й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Останній з

«гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно

виконувати свої зобов'язання, які випливають як із загальновизнаних

принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та

інших угод, учасниками яких вони є.

. Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на

європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні

положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН,

Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради

створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізації

міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній,

природоохоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради»

відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх

дискусій і переговорів з актуальних проблем європейської безпеки, який

згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто домовленості про

організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн,

починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів

закордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

74. «Нова східна політика» ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з

«новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що

здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту —

бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В.

Брандт.

. Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів

він емігрував у Норвегію. В 1940— 1945 рр., коли Норвегію окупували

нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому

фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької

військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну

політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку.

Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-

демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених

після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі,

Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в

Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і

перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними

сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто

з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих

«земляцтв», не закликав до силового повернення втрачених територій. Але сам

факт «невизнання» створював грунт для діяльності екстремістських

організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування

загрозою західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення

радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з

Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи

«братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.

проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня

1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу

ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. З, де було визнано,

що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не

зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних

претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще

влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з

існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в

Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН

зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з

НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за

політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами — Польщею і

Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною

й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали

чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави

зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й

використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Західний

Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин

між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи

відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН

відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах «східну

Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати

рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що трохи

пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із

Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН

виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і

Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час

переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може,

зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів

Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до

урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та

Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН,

але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія

нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

. Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив

європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на

подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу

пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН

як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення

розколу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інакше. Вже

наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана

Німеччина.

75. Радянсько-югославський конфлікт.

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької

окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени

1944 р. Радянська Армія пройшла північно-східною частиною Югославії,

просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусиллями Народно-

визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під

проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під

монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну воно

одразу приступило до колективізації сільського господарства, націоналізації

промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці

Югославія виступила проти англо-американського впливу в Західній Європі,

проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був

окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість

югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави

підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для

обговорення становища в Югославії. Югославські керівники відмовилися взяти

участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже

фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало

обвинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії,

встановився «турецький, терористичний» режим, що не скликаються з'їзди

партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість,

що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться

місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів

згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в

країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами

цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими

у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого загострення

відносин країн «народної демократії» з Югославією. На їхніх кордонах з

Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в

Будапешті була прийнята ще одна резолюція під характерною назвою

«Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося,

що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є

«найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто

проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про припинення дії Договору з

Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних

кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ

почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у

1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників

(за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних

справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі

сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія

не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В

1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе

його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що

визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали

відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в

позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи поклала край смерть Й.

Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не відгукнутися

у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційовані в СРСР «згори», в інших

східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої

світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи

робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму

була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції

здійснювалися від імені пролетаріату й заради приведення його до влади.

Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в

Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався

саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у

столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до

них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в

інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали,

«демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР.

Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і

демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої

світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує

підтримки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського

договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО.

Тепер присутність радянських військ у країнах Східної Європи могла

виправдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а

умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному

таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насамперед славнозвісна доповідь на ньому М.

Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль

його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином

увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість

людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період

сталінізації змагалися між собою, хто краще скопіює радянську модель

соціалізму, їхнє становище в країнах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських

комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки

комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в

радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у

соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз

визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі

усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на

посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М.

Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було

усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібнобуржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася

вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним».

Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й

те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е.

Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали

переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини

Сталіна—Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися

військові підрозділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту

23 жовтня була розстріляна військами державної безпеки Угорщини. Це

викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими,

кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-

ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти

маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але

революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт

радянські війська. На широкий опір вони тоді не натрапили, але політична

боротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радянських військ із

Будапешта і поставив навіть у попередньому плані питання про нейтралітет

Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що

Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським

Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на цей час на

майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці

було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес відродження

тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію

з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські війська покинули

Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано загострилася через агресію

Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх

союзників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з

одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування,

навіть заохочували їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам

реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Будапешта, 27 жовтня,

командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину

були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в

Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні

як «контрреволюцію», хоча насправді вони являли собою виступ народу проти

тоталітаризму, за суверенітет і більш прийнятну модель соціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь

спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом Угорщини з ОВД і

зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт, великі

міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів,

де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була

придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь

спробував знайти притулок на території югославського посольства, яке

підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували

радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та

його співробітниками всі вони були страчені. Новий уряд очолив Я. Кадар.

Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з

угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран,

пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк

підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину залишило

200 тис. чоловік, головним чином молодь, спеціалісти.

. Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З

компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів,

письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і

притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік.

77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва.

«Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радянських військ на

території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 рр.

відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщиною та

Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що

пересування радянських військ по території приймаючої країни має

погоджуватися з її урядом.

. Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягувалася й у світові

кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в

1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення

боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів

удалося в Західній Європі командування НАТО.

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл.

демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний

розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка

набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ

розмежування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68р.

Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л.

Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері

індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. "

Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш.

партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за

кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент

встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав

своїх прихільників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію

чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії

перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22

серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж

це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори

з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для

посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдаватись до репресій,

згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на

досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина залишається

членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню

політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже

постійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких

переважали радянські військовослужбовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кількох нарадах

представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала

участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як

за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р.

пройшли двосторонні переговори між вищими представниками КПЧ і КПРС у

Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи,

незважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього

вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших

критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р.

почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та

Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину,

основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в

Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав

наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але

народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським

солдатам і офіцерам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на

вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них

пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких

керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше

того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва

чехословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені

перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під

тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити

агресію країн НАТО».

Преса

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких

стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід

дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн

«табору» виникає «загроза соціалістичним завоюванням», інші країни-союзниці

мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був

охарактеризований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина

Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно,

поділяв згадану позицію.

. В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение.

Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ

идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода

выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране,

основопологающим интересам других социалистических государств и

международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого

вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические

старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить

эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой

интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания,

должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в

ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием

"Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял

отношения СССР с его союзниками.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення

радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з

країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже

працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах

чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на

протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця

споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та

інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по західному

світові, знову зменшилася чисельність компартій. Тимчасово припинилися

переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді

Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували проти того, що Чехословаччина

має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А.

Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція

Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль через 10 років,

коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в

Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших

факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР.

Громадянська війна між китайськими комуністами та націоналістами. На

початку 1947 збройні сили націоналістичного Китаю здобули свої останні

перемоги. Але в квітні становлення Чан Кайші (керівник націоналістичного

руху) раптово погіршало. До середини 1947 комуністи заволоділи майже всією

Маньчжурією. Зброя, яку постачали США потрапляла до комуністів, оскільки

багато офіцерів збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік

супротивника. Генерал Маршалл оголосив про свій намір запропонувати

програму економічної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на 15

місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні

потреби. Вона стала відома, як “Акція допомоги Китаєві”. Проте було вже

запізно і величезна підтримка, яку отримав націоналістичний уряд, уже не

допомогла йому подолати численні труднощі.

. Іноземна допомога Китаєві з 1945-49 досягла 2245 млн. доларів, 90%

надійшли з США. Приблизно половина цих кредитів була використана на

воєнні цілі.

18 жовтня 1948 урядові війська залишили Чаньчунь, столицю Маньчжурії,

отож націоналістичний Китай остаточно втратив Маньчжурію. Завоювання

комуністів Північного Китаю велося з різних напрямків. На початку 1949 Чан

Кайші почав мирні преговори. Мао Цзедун у своїй відповіді висловив вимоги,

які практично означало встановлення комуністів на всій території Китаю. 22

січня війська комуністів зайняли Пекін. 25 січня націоналістичний уряд

подав у відставку.

20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Велися бої,

виникали повстання, очолювані генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949 Мао

Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну Республіку.

Після тривали поразок націоналістичному Китаєві залишився лише о, Тайвань,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7