Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки 00Н.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31

грудня 1946р. були виведені з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і

Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона

характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського

протистояння. В ситуації, що склалася, уряд Великобританії змушений був

піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми.

Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на

обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм

голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на

другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося

протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і

Великобританії з іншого.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план

її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією ТА 00Н, що проходила у

Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було

прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і

США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан,

Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.

У відповідності з резолюцією на колишній підмандатній території

Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км —

56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа

11,1 тис. кв. км — 43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В

окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 %

території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією

скасовувався англійський мандат на Палестину. Таким чином, в історично

арабському регіоні мала постати єврейська держава. Отже, на території

Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така

перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР.

СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для

цього мав стати Ізраїль.

. Було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено

його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Тим часом арабські

країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові

Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців

якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

Уряди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену

оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїль-ська

(палестинська) війна.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка дістала

відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими

Штатами і СРСР.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій,

виділених 00Н для створення арабської палестинської держави, частину

Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були

анексовані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про

перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня)..

. Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення

проблеми близькосхідного врегулювання — однієї з ключових проблем

післявоєнних міжнародних відносин.

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. понад 900 тис.

палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися

хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не

мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої

повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство

Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування

(ЮНРВА)

86. Суезька криза 1956 року.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою

зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для

промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту

Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн

доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й

Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес

заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво

важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера

було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу,

термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної

частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом,

розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США,

заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими

країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в

Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 %

судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням

Великоїбританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції.

Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська

на Кіпр. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки

спільних планів інтервенції.

30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з

палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританія

і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ

на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного

фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американський

проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за

демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак

Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА 00Н 64 країни

проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція,

Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії.

Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра,

Александрії та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу,

висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з

ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про

небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою

припинення воєнних дій.

22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося.

Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак

під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала

відносини з Великобританією і Францією.

87. Шостиденна війна та її наслідки.

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної

стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював

політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам

арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані

арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному

каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який

проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав

включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з

Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну

військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю

займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю,

ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966

р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й

на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і

Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії

заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції

зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив

про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що

доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив

інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80

% свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки,

ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для

розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет,

Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву

«шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах

Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім

сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші

стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на

півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення

Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню,

ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від

Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я.

10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження

бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних

заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем,

утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10

червня бойові дії були припинені.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від

нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів,

викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни

продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

88. Кемп-девідський процес та його наслідки

З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося

ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами

в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення

Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і

протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.

Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді

відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і

прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи —

«Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між

Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом

надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан

і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали залишатися

під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія

надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє

Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського

народу на самовизначення.

У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли

рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього

економічних санкцій.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між

Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір

складався з преамбули, дев'яти статей і додатків.

Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським

півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало

відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет,

Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і

спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних

дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.

До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер

порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.

Наслідки Кемп-девідського процесу:

1) створення прецеденту мирного договору між арабською країною та

Ізраїлем;

2) посилення позицій Ізраїлю;

3) посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на

Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;

4) єдність арабських країн була порушена;

5) Єгипет певний час перебував в ізоляції.

89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході

Зараз на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що

відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:

o розпад СРСР, та як наслідок - припинення радянсько-американського

протистояння на Близькому Сході;

o нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове

перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн -

членів РСАДПЗ та Сирії;

o зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь

Ізраїлю;

o зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через

зміну уряду;

o поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких

є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.

Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні -

листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори

ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської,

сирійської та ліванської – з іншого.

Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час

переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини

(ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської

автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в

Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін

підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою

«Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації

відносин між Ізраїлем та Йорданією.

За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було

підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що

передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та

звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з

тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.

На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після

приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний

Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу,

що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні

переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання

остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської

армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.

Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення

палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити

Барак.

Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять

екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук

яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська

організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі

обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).

Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те, що

цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.

90. Ірано-Іракська війна

Причини:

1. суперечки з прикордонних питань;

2. розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;

3. внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;

4. співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.

Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з

часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та

Персидською імперіями.

У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду» у формі

спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем,

включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского

протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про

державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем

демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпечення

безпеки на ірано-іракських кордонах.

У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у 1979

p. відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись

революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які

він віддав у 1975 p.

17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір

1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт

переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали

значних матеріальних збитків.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й

Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці,

значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до

загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.

Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом

неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.

Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився

взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.

У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з

ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на

врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.

91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ

У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний

економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна

частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у

економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано

близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько

чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки

є актуальною для світового співтовариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох

рівнів:

1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або

міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як

перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:

1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів

2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,

3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,

4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.

Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком

Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.

Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки

стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки

(РСАДПЗ).

РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту,

ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім

Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що

продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також

загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.

Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція,

координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення

зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.

Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:

- безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами.

Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати

міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-

морських флотів та іноземних військових баз;

- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому

Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;

- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою

арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);

- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.

Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова

ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної

безпеки:

- перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав

Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн,

зокрема Єгипту та Сирії;

- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших

мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все

Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США

та будівництво відповідної військової інфраструктури;

- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї

системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої

стала б ООН.

Кувейтська криза: коротка довідка

2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські

війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською

провінцією.

Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни.

Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у

регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи

міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну

ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та

анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а

також її наслідками для Кувейту.

Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на

Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.

Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних

відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-

Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового

порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід

на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на

нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що

регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.

Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961

p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте

Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та

«спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.

Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу

було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги

Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було

укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання

Кувейту як незалежної держави та кордони.

У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак

визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива -

Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у

1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були

обмежені.

Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для

досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав

можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10%

Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових

розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Утворення антиіракської коаліції.

Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася

ступенем її інтернаціоналізації.

Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна

чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них

американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис.,

Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис.,

Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й

Пакистану - по 5 тис. чол.

Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй

території.

Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою

допомогою.

Політика СРСР.

Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його

ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до

прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678.

Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому

числі Іраком.

Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку

воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного

врегулювання конфлікту.

Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних

воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію

Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.

Роль ООН у врегулюванні кризи.

Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного

механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.

2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку

вимогу негайно вивести війська з Кувейту.

6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій

проти Іраку.

Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в

разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші.

28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

92. Об'єднання Німеччини

У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних

років Німеччина була розколотою на дві частини.

Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але

наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування

єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній

перспективі.

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна

заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу

набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20

млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося

створення нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у

відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити

кордони, зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про

провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства.

Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були

досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він

запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення

валютного, економічного та соціального союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу

здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю

Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було

здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання

об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав

антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні

1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів

закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності.

Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні,

Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з

усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з

преамбули та 10 статей.

У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з

кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих

кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких

територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та

застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31

серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та

Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної

оборони, не включені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й

відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в

цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких

угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво,

Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки,

промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та

планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про

деякі перехідні заходи.

. Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової економічно

могутньої держави з населенням 87 млн. чол.

93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався

процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені

радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та

радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони

передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та

були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової

системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та

взаємну допомогу між Великобританією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та

Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне

співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію

Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає

участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення

міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні

часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася

церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору

(НАТО).

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення

до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний

устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН.

Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4

передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі

агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів

Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або

літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога

надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на

оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які

буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна

сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище

керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що

його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із

можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька

США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

o (2 північно-американські країни) США, Канада,

o (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

o (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

o (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

o (1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у

1982 p.-Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі

1947 -1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та

взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до

радянської зони впливу.

94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-

80рр)

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання

Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного

Договору (НАТО)

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення

до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний

устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту

складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у

випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у

Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ

від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з

договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна

сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно,

індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у

тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама

вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути

передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали.

Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.

Статут НАТО підписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс,

Нідерл, Норв, Порт, Іт, Велик, Фр. та США. Надалі кількість членів НАТО

збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -

ФРН, У 1982р.-Іспанія.

21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр на

своїй території". 7.03 Фр поставила вимогу евакуювати з її території всі

штаби НАТО, амер. війська та іноземні військ. бази. Щтаб-квартиру НАТО

переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл

для перельоту над тер. Фр.

В 60х рр і на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми

європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в

світовій порлітиці силових рішень. У Євр. перебували атомна авіація й

ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив аналогічні ракети на

своєму Сході.

США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р

ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту

мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3 -

з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки стала

членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони і з питань

ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено

край підписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну

зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД

ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення

напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за

визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп.

нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі,

погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення

збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків.

В грудні 1967р НАТО - "Доповідь Армеля" (мзс Бельгії), яка передбачала

концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для

тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скороч. збройних сил.

Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 - можливий зміст НБСЄ: безпека,

зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки;

вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформ, ідей, культ.

зв'язки; співробітництво в галузі ек-ки, прикладних наук і техніки,

теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навк. середовища. НБСЄ

-3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр; 30.07-1.08.1975 в Гельсінкі, Заключний

Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у

взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед

них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою,

недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне

врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини

та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею,

співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з МП.

Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах

Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у Гельсінкі

затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському

континенті.

95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр.

До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного

блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому)

підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного

табору, цей баланс повністю порушується.

Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського

Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав

час конструктивного діалогу із колишніми противниками.

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-

атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО,

але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто

консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-

атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО.

Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла

деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у

січні 1994року

10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було

проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО

закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї

програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у

миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у

реорганізації збройних сил тощо.

Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши

презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на

минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 –

24.

До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах

конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993

року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус

великої держави поза НАТО.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про

можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед

аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення

НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. В документі не вказувалися

потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та

критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія

та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило

Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.

У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх

партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО

співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була

запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6

країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських

країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було

трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено

про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В

грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання

до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці

протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року,

Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про

приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у

Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір.

Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

96. Розширення НАТО на схід

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про

можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед

аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення

НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх

натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише

вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці

критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина.

Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої

був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].

5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було

схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”.

У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення

“номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного

співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У

1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було

названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5

арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було

трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено

про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В

грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання

до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці

протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку

Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія

(26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття

відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано

Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за

рахунок колишніх противників.

. На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення.

Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для

застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної

міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО

поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права,

встановлену після 2-ї світової війни.

97. Західноєвропейська інтеграція

Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18

квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької угоди

про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало

функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку

продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й

металобрухту). Передбачалося колективне регулювання обсягів виробництва,

рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.

25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу

уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії

(Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація

мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної

енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:

o поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

o ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між

державами ЄЕС;

o зближення законодавств країн ЄЕС;

o розробка принципів узгодженої економічної політики;

o спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі.

Тому вона зробила спробу протиставити цьому власне об'єднання. У червні

1959 p. у Стокгольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії,

Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення

Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було

укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була

ефективною.

У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981

p. членом ЄЕС стала Греція.

Початком європейського політичного співробітництва можна вважати

зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому

1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейського

політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку

90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох

головних завдань:

o забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських

інтеграційних процесах;

o сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та

Східної Європи;

o розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої

політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів

ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську

угоду, що відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної

інтеграції.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого

формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з

тридцяти декларацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС),

який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в

якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг,

а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового

виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього

середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у

зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ.

Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних

інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту,

Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде

тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного

уряду.

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з

більшістю цих країн. У деяких випадках, зокрема з Польщею, Угорщиною,

Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на

шляху до їх вступу до ЄС.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції

й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція,

Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія,

Фінляндія, Франція, Швеція.

98. Еволюція ЕС в 60-70 рр.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних

обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра

закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під

назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську

інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна

Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що

вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ

подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою

в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані

країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне

співтовариство.

Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це

пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала створення іншої

альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації, до

якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія,

Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця

організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до

неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у

зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній

день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня

1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній

було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва із 26

країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання

вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку

стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом

основним напрямам:

1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які

обмеження на пересування товарів через митниці;

2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

3) сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної

та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня

1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної

торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються

Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через

два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році

була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС

приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські

колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто

економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші

прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого

початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти

делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року

громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до

Європарламенту.

99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х

років

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як

суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу

впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції

ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на

сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується

Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного

союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього

законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

o формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну

систему та Європейську раду;

o до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне

співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та

дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього

середовища;

o розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер

могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише

одностайно;

o в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю,

скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного

ринку;

o країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних

аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту

середовища;

o було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб,

організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення

“єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового

документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея

знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка

заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17

лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х

років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна

структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі

сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація

законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням

Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300

норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня

1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового

документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 7 лютого

1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт

(Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:

1. інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи:

Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.

З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і

замість ЄЕС було утворено Європейський союз.

Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС

приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про

вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії

проголосувала проти. Називають 2 причини цього:

1) традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти

знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна

мала б знизити свій рівень;

2) Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має

достатньо ресурсів для власного існування.

101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр.

2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що після створення ЄС

повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично

розглянути, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки

вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана

Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996

року. Вона розглядала три основні блоки питань:

1) Питання економічного та валютного союзу ЄС (“зона євро”).

Було представлено такі пропозиції щодо критеріїв країн:

o зниження критеріїв до реального стану справ;

o не знижувати критерії, а ввести поняття “умовної відповідності” всіх

тодішніх членів ЄС;

o Німеччина та Франція говорили про те, що нову валюту слід вводити в

країнах “твердого ядра” ЄС, а інших країн приймати відповідно з

критеріями.

Перша пропозиція була відхилена, а дві інші – схвалені.

До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину,

Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію, Австрію, Фінляндію та Ірландію.

Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року у безготівкові

розрахунки, а з 1 січня 2002 року в готівковий обіг.

2) Питання розширення ЄС.

Дискусії на МК ЄС зводилися до того, що на членство у відносно

недалекій перспективі можуть претендувати 13 країн: 10 Південно-східної

Європи, а також Кіпр, Мальта та Туреччина. В якості негативних причин було

названо:

o невідповідність економічної та фінансової системи;

o відсутність належної демократії;

o наявність внутрішнього політичного конфлікту (курдська проблема).

3) Надання ЄС військового виміру.

З 1954 року у ЄС окрім НАТО, існувала така військова структура як

Західноєвропейський Союз (договір ратифіковано у 1955 році). У 90-ті роки

почали висувати пропозиції про включення ЗЄС до складу ЄС у якості

військового блоку. Однак спільних позицій з цієї точки зору не було. Проти

категорично виступали Великобританія, Данія та Португалія. В ході МК ЄС це

питання було відхилено.

МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договір, який

став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.

102. Амстердамський договір

Маастрихтський договір обумовлював, що після створення ЄС повинна бути

скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути, наскільки

Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає

реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція

ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. МК ЄС завершилася 17

червня 1997 року, але остаточний договір, який став результатом її роботу

було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.

Основними принципами цього договору були:

o розширення діяльності ЄС у боротьбі з дискримінацією;

o посилення співробітництва між митницями, судовою владою та поліцією країн

членів у боротьбі зі злочинністю та наркотиками;

o визначення боротьби з наркотиками особливою метою ЄС;

o поміщення боротьби з безробіттям в центр політики ЄС;

o укріплення положень системи європейських договорів щодо усунення

нерівності (особливо стосовно жінок, інвалідів та меншин);

o визначення захисту навколишнього середовища важливим аспектом діяльності

ЄС;

o висунення захисту справ споживачів у ранг пріоритетів ЄС;

o укріплення прав робітників шляхом визнання Хартії основних прав

робітників;

o надання ЄС нових механізмів у боротьбі з бідністю;

o посилення ролі ЄС на світовій арені.

Амстердамський договір мав вступити в силу 1 січня 1999 р., якщо всі

країни-члени його ратифікують. У трьох країнах-членах (Ірландія, Португалія

та Данія) ратифікація договору здійснювалась через референдум.

2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин. 1

3. Типи контролю за міжнародною системою. 2

4. Структура міжнародної системи. 2

5. Основні характеристики Віденської системи міжнародних відносин. 2

6. Версальська система міжнародних відносин. 3

7. Постдамська система міжнародних відносин. 3

8. Характер та цілі першої світової війни. 4

9 "Геополітичні наслідки першої світової війни" 4

10 "Причини першої світової війни" 5

11 "Створення Ліги націй та її діяльність" 6

12 "Завершення першої світової війни та її наслідки" 7

13 "Основні проблеми міжнародних відносин після першої світової війни

(мирне врегулювання, Російське та Німецьке питання)" 7

14 "Декрет про мир і мирна програма Вільсона (14 пунктів): порівняльний

аналіз" 9

15 "Концептуальні підходи держав переможець до розробки мирних договорів з

Німеччиною та її союзниками на Паризькій конференції" 9

16 "Мандатна система" 10

17 "Російське питання на Паризькій мирній конференції" 11

18 "Вашингтонська конференція та її рішення" 11

19 "Генуезька конференція" 12

20 "Рапальський договір" 13

21 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарації, Рурська

криза, план Дауеса)" 13

22 "Конференція в Локарно" 14

23 "Підготовка та підписання пакту Бріана-Келога" 14

26. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр.

15

27. Проект "Східного пакту" 16

28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і Чехосл.

16

29. Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй) 17

30. Політика невтручання в іспанські справи. Криза Ліги Націй 18

31. Становлення блоку агресорів 20

32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії) 21

33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської системи.

22

34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав. 23

35. Мюнхенська угода. 24

36. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.

25

37. Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки. 27

38. Початок Другої світової війни. 28

39. Політичний зміст другої світової війни. 29

40. Капітуляція Франції та її міжнародні наслідки. 29

41. Напад Німеччини та її союзників на СРСР та позиція урядів

Великобританії та США 30

42. Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції. 31

43. Атлантична хартія. 31

44. Вступ США у другу світову війну. 32

45. Московська конференція МЗС 1943 року. 32

46. Тегеранська конференція 33

47. Ялтинська конференція, її основні рішення. 34

48. Потсдамська конференція. 35

49. Геополітичні наслідки Другої світової війни. 35

50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період. 35

51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після Другої світової війни.

36

52. Радикальні зміни у системі міжнародних відносин повоєнного періоду.

37

53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі). 37

54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин. 38

55. Створення Ліги арабських держав 38

56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі 39

57. Етапи мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

40

58. Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією 41

59. Конференція у Сан-Франциско 1951 року. 42

60. Ідеологічні чинники «холодної війни». 42

61. «Доктрина Трумена». 43

62. «План Маршала» 44

63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору 44

64. Створення ОВД 46

65.Створення АНЗЮС 46

66. Багдадський пакт (СЕНТО) 47

67. Утворення СЕАТО 47

68. Утворення двох німецьких держав 48

69. Паризька угода 1954 року 50

70. Карибська криза 51

71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН 51

72. Доктрина Хальштейна 52

73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі. 52

74. «Нова східна політика» ФРН 53

75. Радянсько-югославський конфлікт. 55

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства. 56

77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва. 58

78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР. 59

79 Війна в Кореї та її наслідки. 61

80. Тайванська криза 1958 року. 63

81. Втручання Франції в Індокитаї та його наслідки. 63

82. Американська агресія у В'єтнамі. Паризька угода. 66

83 Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт. 68

84. Крах мандатної системи на Близькому Сході 71

85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр. 71

86. Суезька криза 1956 року. 72

87. Шостиденна війна та її наслідки. 73

88. Кемп-девідський процес та його наслідки 74

89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході 75

90. Ірано-Іракська війна 76

91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ 76

92. Об'єднання Німеччини 79

93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору. 80

94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-80рр)

81

95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр. 82

96. Розширення НАТО на схід 83

97. Західноєвропейська інтеграція 84

98. Еволюція ЕС в 60-70 рр. 85

99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х років

86

100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС 87

101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр. 87

102. Амстердамський договір 88

-----------------------

[1] Зараз уряд у Словаччині змінився і вона може потенційно увійти до

НАТО.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7